GLOBAL PERANENT WAR ПРО ВШАНУВАННЯ ЖЕРТВ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНЦІВ.

                                                                                                            Проект

Вноситься народним депутатом України Мусієм О.С. (посв. 322)

Уточнення зробив Nester Dennez.  

П О С Т А Н О В А

ВЕРХОВНОЇ   РАДИ   УКРАЇНИ

Про вшанування пам’яті жертв геноциду,

вчиненого Польськими державами щодо українців

у 1919 – 1991  роках

     Верховна Рада України, керуючись положеннями Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього;

вшановуючи пам'ять численних жертв організованого та масового знищення українців на території Польських держав Речі Посполитою Другої та Польської Народної Республіки в 1919-1991 роках;

осуджуючи політичні режими, а саме польський націоналсоціалістичний режим Пілсудського-Мосціцкого - Рідз-Смигли, польсько-комуністичний режим Гомулки-Герека, що санкціонували та впроваджували в життя:  незаконні переслідування, масові репресії, депортації, і жорстоку асиміляцію, які мають всі ознаки геноциду українців на території Речі Посполитої Другої та Польської народної республіки за національною та релігійною ознаками, постановляє:

1.    Схвалити текст Постанови Верховної Ради України «Про вшанування пам’яті жертв геноциду, вчиненого Польськими державами щодо українців у 1919 – 1991 роках»:

Проголошення незалежності Польщі 11 листопада 1918 року стало великою радістю, торжеством справедливості для польського народу, але водночас обернулося великим горем, катастрофою для міліонів українців. До влади в Польській Республіці прийшли польські великодержавні шовіністи, чорні полковники, на чолі з диктатором маршалом Йозефом Пілсудським.

Історія українських земель під владою Польської Республіки та Польської народної республіки це історія несправедливості, пригноблення, утисків, репресій – історія геноциду українського народу, системно та послідовно вчиненого урядами Польських держвав.

Санація, колонізація, пацифікація, полонізація, асиміляція, депортація і фізичне винищення – жорстокі масові убивства мирних українців Східної Галичини, Волині, Закерзоння, Холмщини, Надсяння – суть реальної антиукраїнської державної шовіністичної політики Польських держав, що існували  впродовж 1919-1991 років.

Понад 70 років українці в Польських державах були позбавлені права називатись українцями, вживати українську мову в суспільному житті, отримувати освіту українською мовою. Були ліквідовані всі ступені освіти українською мовою від початкової до вищої. Українці  страждали і гинули лише за те що вони були українцями. Сотні тисяч депортованих, десятки тисяч замордованих мирних українців - громадян Польської держави – гіркий підсумок урядування великодержавних польських соціал-націоналістичних шовіністів, заручниками якого стали не тільки українці, а й інші  громадяни Польщі німці, євреї та і самі поляки.

24 березня 1923 року на велелюдному мітингу на площі Святого Юра у Львові було зложено урочисту присягу: «Ми український нарід присягаємо, що ніколи не признаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з'єднатися з великим українським народом в незалежній, всі українські землі обіймаючій, державі!».

Українці боролися за свою свободу на своїй землі, а польські соціалісти, націонал-демократи, старопольські магнати, релігійні католицькі ксьози - релігійні мракобіси та інші реакціонери керуючись  постулатами Романа Дмовського,  Яна Поплавського (Jan Popławski),  Зиґмунта Баліцького (Zygmunt Balicki) зформували та впроваджували в життя політичну програму, під  назвою «національний егоїзм»,  по свої суті ідентичній програмі гітлерівських націонал-соціалістів – тільки для  захоплення життєвого простору виключно для поляків. Політика польських націонал-шовіністів розпочалась,  так званою «санацію», продовжилась тотальним нищення всього українського в період «пацифікації», яка впроваджувалась до 1939 року. У воєнний час 1942 -1945 емігрантський польський уряд розгорнув криваву війну проти українців разом з германськими націонал-соціалітами та сталінським большевицьким режимом. а в повоєнний час завершився, проведеною комуно-фашистськими режимами СРСР та ПНР,   каральною «Операцією Вісла». В західні та пінічні регіони Польші було депортовано більше ніж 350 000 українців, а на сьогднішній день в Польші, згідно перепису залишилось лише 35 000 українців. Кількість українців в ПНР зменшилась в 10 разів.
Точна кількість жертв тих подій невідома і досі.
Пам’ять про жертви польсько-радянських репресій 1919-1991 років проти українців чекає належного розслідування, розгляду в суді та  вшанування українських жертв від польського геноциду сьогодні. Правда про ті події має лягти в основу сьогоднішніх відносин між польським і українським народами. Минуле неможливо змінити, але минуле можна і треба знати щоб розуміти, за для неповторення помилок, задля миру і злагоди, задля щасливого майбутнього наших народів.

Верховна Рада України віддає належне усім жертвам злочинів вчинених Польськими державою проти своїх громадян українців у період 1919-1991 років.

Верховна Рада України встановлює 24 березня Днем пам’яті про українців – жертв геноциду, вчиненого Польською державою протягом 1919-1959 років.

Гіркі уроки минулої історії не повинні впливати на співпрацю і взаємоповагу двох наших народів та держав у сьогоденні. Верховна Рада України висловлює щиру вдячність Польщі за підтримку України у її боротьбі і у гібридній війні проти України, яку веде Путінська Російська федерація.

Вільна Україна і Вільна Польща нині реальність. Ми вільні і ми будемо разом в Європейському союзі.

2.              Постанова набирає чинності з моменту її прийняття.

Голова Верховної Ради                                                       А. Парубій

            України

Історична довідка.

Етнічні землі — території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Словом, етнічні землі — це території, де живуть етнічні групи (спільності) людей — народи, нації, народності, окремі племена та їх групи. 

Межі, що відокремлюють певні етнічні землі, є досить стабільними і змінюються переважно під впливом політичних факторів, нерідко із застосуванням військової сили, шляхом етноциду. 

Ця трагіна закономірність є особливо властивою історії розвитку і занепаду українських етнічних земель. 

Так, з чисто політичних причин у XIV–XX ст. чимало етнічних українських земель було включено до складу Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, до названих країн відійшли значні українські історико-географічні території (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя -до Польщі; Південна і Північна Буковина; Північна і Південна Бессарабія, Мармарощина — до Румунії; Закарпаття, Пряшівщина — до Чехо-Словаччини). Частина цих земель є західною окраїною українських етнічних земель (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Буковина, Мармарощина, Пряшівщина). 

Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, та на змішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть  десятки століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися упродовж останніх декількох століть (Кубань, Зелений Клин, Сірий Клин). 

Українські етнічні межі у Польщі багато віків були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію панівних кіл Польщі в цьому напрямку. 

Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, Сянока, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала р. Сян і тяглася на північний схід до Ярослава і далі по р. Сян аж до злучення з р. Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою. 
На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного покордоння — на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки — р. Танви, — по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської. На схід від Замостя до Холма і далі — до поселень, розташованих на захід від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу — проходила досить широка смуга змішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом перейшли до класу змішаних територій. 

Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, звідки під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовано царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на Батьківщину вже не повернулась. 
Наприкінці Другої світової війни і в перші повоєнні роки українці, які жили на старих західних етнічних землях упродовж багатьох століть, були депортовані на схід колишнього СРСР, а також насильно розсіяні серед поляків на колишніх німецьких землях. У результаті встановився нинішній державний кордон України з Польщею, який проходить від Карпат (верхів"я р. Сяну) до Нижанкович і Рави-Руської, далі по ріках Солокія і Західний Буг до кордону з Білорусією. 

Межі українських- етнічних земель у Російській Федерації формувалися у складних умовах. Їх довжина становить, приблизно, 1500 км. За даними перепису 1926 р., українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж р. Сейм аж до впадіння в неї р. Свапи. Звідти українсько-російська етнічна межа круто повертала на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу в російський етнос. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців). 

Далі, на північному сході невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення. Він існує і нині. Від основи цього “українського півострова” (Новий Оскол) російсько-українська етнічна межа повертає на північний схід і сягає аж до р. Дон (поблизу поселення Ліски). Звідти вона прямує на північний схід до р. Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), тут круто повертає на південь, перетинає р. Дон і сягає поселення Морозівського. Далі, вздовж р. Сіверський Донець російський етнос, в свою чергу, “врізається” півостровом в український етнос. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертає до Ростова-на-Дону, йде по р. Дон на північний схід і через Тихорєцьк і Краснодар (східніше міста) тягнеться на південь, а західніше Майкопа повертає до Чорного моря (південно-західніше від Геленджика). 

Таким чином, етнічні українці переважають в обширній західній частині Північного Кавказу. На схід від західної частини українського етносу Північного Кавказу обширною смугою з півночі на південь простягається змішана українсько-російська територія, яка на півдні доходить до Чорного моря (південніше м. Сочі через м.Туапсе), сягаючи Геленджика. На південному сході український етнос межує з карачаївським і простягається до Єсентуків, П"ятигорська і далі по р. Терек сягає територій північніше м. Грозного. 

Від ріки Терек межа продовжується на північний захід до р. Манич і на широті станиці Цимлянської повертає на південний захід до Ростова-на-Дону, окреслюючи з півдня обширний “півострів” російського етносу, що розташувався вздовж нижньої течії р. Дон (з відгалуженням, як зазначалося, вздовж р. Сіверський Донець). 

У межах змішаної українсько-російської етнічної території Північного Кавказу, зокрема в північно-східній її частині (на східному покордонні з Калмикією), у загальній чисельності всього населення невпинно зростала питома вага українців (часто до 50-65 %). У центральній частині названої українсько-російської території, в центрі Ставропілля (на північний захід і північний схід від Страврополя), виділявся досить обширний за площею ареал з переважанням етнічних росіян. 

Впродовж тривалих часів в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей, українці місцями становили більшу половину всього населення. 

Межі українських етнічних земель у Білорусії досить важко визначити у зв"язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів. Мовознавчі дослідження рекомендують проводити цю межу через Нарву, поблизу Картузької Берези, Вигонівського озера, Лунинця до Турова, а далі — вздовж Прип"яті до Мозира, звідти — на південь західніше Чорнобиля і Прип"яті знову до Дніпра, по якому ця межа прямує вгору, до Лоєва, проходить лівою притокою Дніпра р. Сож і повертає на північ від с. Семенівки і прямує на північний захід, сягаючи м. Стародуба. 

На північ від Чернігівщини українську етнічну межу визначити ще важче із-за сильних білоруських, російських та українських взаємовпливів. Державний кордон України з Білорусією не співпадає з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і північно-західніше від державного кордону. 

Переписи населення також не визначали чітко тут межі між українським і білоруським етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Наприклад, російський перепис 1897 р. зафіксував у Брестському, Кобринському, Дорогичинському повітах переважно українське населення, польський перепис 1921 р. — лише білоруське. Свого часу, на прохання місцевого населення, що мешкало поблизу Гомеля, це місто і прилеглі до нього території входили до складу Української Народної Республіки. 

Етнічне розмежування між українцями і білорусами вимагає всебічного вивчення, зокрема на детальному комплексному етнографічно-мовознавчому рівні. 

Межі українських етнічних земель у Молдавії та Румунії завжди пролягли територією Бессарабії, Буковини та Мармарощини. В Бессарабії межі українських етнічних земель сформувалися в трьох її частинах: північній (Хотинщина), південній (Акерманщина, Ізмаїльщина) та східній — вздовж центральної (молдавської) частини Бессарабії. Характерною особливістю українсько-молдавського етнічного покордоння є те, що як серед українських, так і серед молдавських територій трапляються поселення етнічних сусідів (це типово також і для українсько-румунського етнічного покордоння). 

У південній частині Бессарабії українська етнічна межа починається біля м. Ізмаїла і сягає озера Сасик, а далі — р. Дністер. Поблизу Росківця над Дністром, вона переходить на його лівий берег, продовжується вздовж цього берега (на 15-20 км східніше Дністра) і поблизу Бендер переходить на правий берег. Від Рибниці до Могилева-Подільського ця межа простягається по Дністру і на північному заході (в межах Хотинщини) різко повертає на захід, а потім на південь, сягаючи р. Прут поблизу Личкан і Новоселиці. Звідси вона прямує Північною Буковиною до Чернівців (тут український етнос окрім молдавського межує і з румунським етносом). Далі українсько-молдавська етнічна межа круто повертає на південний схід, аж за м. Сучаву в Південній Буковині (Румунія). Потім так само круто тягнеться, але вже в зворотному напрямку — на північний схід- до околиць Чернівців. Звідси вона прямує через Карпати поблизу поселень Панка-Руська Молдавиця-Кирлибаба до Будіївської гори і звертає до р. Тиси. 

Етнічна межа українських земель в Угорщині пролягає по Закарпаттю. Вона тягнеться південніше від лінії Виноградів-Мукачіва-Ужгород. До складу України увійшла невелика прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегові. 

Межа українських етнічних земель у Словакії починається поблизу Ужгорода. Звідси вона повертає на північний захід (до Яблінки), потім — на північ (до Зборова), а далі продовжується до Ольшаниці та Липника, тобто до кордону з Польщею.