СТЕПАН БАНДЕРА
ХРИСТИЯНСЬКИЙ СВЯТИЙ
ПОДВИЖНИК ТА ВЕЛИКОМУЧЕНИК
ЯКОГО СУДИЛИ, КАРАЛИ, КАТУВАЛИ, МУЧИЛИ ОББРІХУВАЛИ ЛЮТІ ВОРОГИ КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ
СТРАТИЛИ БЕЗБОЖНИКИ.
Критерії канонізації
Православна християнська традиція, провадячи процес канонізації тієї чи тієї особи, враховує певні зовнішні ознаки. Ці ознаки, однак, не є непомильними. Одна тільки святість Церкви як такої, тобто перебування в ній Святого Духа, гарантують остаточну точність її рішень. Все ж таки певні зовнішні ознаки є вказівками для церковної інтуїції. Серед них подвиг, чуда та, у деяких випадках, фізичний стан тіла після смерті.
Подвиг. Подвиг — це моральний і духовий героїзм. Подвижник — це герой боротьби за досконалість, герой боротьби із гріхом. Правда, кожен християнин покликаний до подвигу. Але там, де інші змагаються й трудяться кволо, святий змагається й трудиться героїчно.
Православне християнство не розрізнює мораль на світську й монастирську. Кожен християнин має прагнути бути монахом і аскетом у серці своїм. Церква всіх однаково закликає на дорогу досконалості, але вона дивиться на справу реально, знає, що лише невеликоій кількості душ дано бути попереду. Ці люди, що своєю героїчною любов'ю до Господа підносяться понад звичайний рівень людства, і є подвижниками, святими.
Духовий подвиг святого не є обов'язково монастирсько-аскетичний, хоча, треба наголосити, чернечі обіти чистоти, бідності та послуху є прекрасним взірцем у змаганні до досконалості, у наслідуванні Христа. До сонму святих, здебільшого монахів, зараховано також і, так би мовити, «працівників цього світу»: царів, князів, воїнів, звичайних чоловіків і жінок, матерів і дітей, юнаків і дівчат.
Ідея подвигу не означає, що православна церква вважає людину спроможною спастися самотужки. Ні, подвиг як знак святості — це результат співдїї волі людини з Благодаттю, Божественною Енергією. Господь посилає Свою Благодать лише тому, хто, керуючись своєю вільною волею, — відкриває двері свого серця для Несотворенного Світла, Божественної Енергії. Важливість їхніх діянь полягає у тому, що вони є очевидною маніфестацією сили, бажання людини. Отже, подвиг — це не якась монета, за яку людина купує собі Благодать, а вільний і свідомий рух серця й волі. Діяння людини, яка визнає себе грішною, благає Божого помилування і молиться, постить, чинить милостиню.
Чуда. Цей феномен, до якого апелював уже св. Афанасій Великий для доказу святості його вчителя Антонія, відіграє важливу роль серед критеріїв канонізації. Деякі гаґіог-рафи навіть схильні надавати чудам характеру категоричності. Але це не відповідає реальному стану речей, бо, наприклад, коли взяти таких як св. Володимир Великий чи св. Антоній Печерський, то церковні матеріали не зберегли жодного спогаду про чудо, яке б вони сотворили. Однак чудо як критерій канонізації, безумовно, має важливу роль.
Признаючи за святим дар чудес, православна церква, очевидно, не думає надщерблювати всемогутності Бога Але, так само, як людський приятель може розпоряджатися добром свого товариша, так і святий, друг Божий, може, за дозволом Господа, розпоряджатися його силою, творити чуда на славу Божу.
Чудо, згідно з православною християнською традицією, не є якимось капризом чи аномалією, внесеними в перебіг подій. Це очищення природи, яка після падіння людини увібрала в себе багато ворожого, демонського. Чудо свідчить, що ця людина виборола своє оригінальне місце пана природи, а крім цього, воно повертає природу до первісного стану, стану святості. Багато чуд сотворили святі. Святий вливається у закономірний перебіг подій і вміє використати їх для допомоги й спа-сення своїх братів.
Отже, віра в чудо як знак святості не є якоюсь матеріалістичною концепцією релігії, як дехто вважає. Очевидно, треба зрозуміти, що тут не йдеться про чуда мага, ані про якусь магію. Чуда святого мають іншу природу й інший намір, інтенцію. Вони роблять із раба Божого благовісника Нових Часів, Нового Еону, коли вся природа «визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих» (Рим. 8, 21).
Стан тіла святого після смерті. Згідно з православною християнською традицією, святі прославляються не тільки в своїх душах, а й у своїх тілах. Це прославлення починається вже під час їхнього земного життя й триває по смерті, коли їхні останки залишаються немов би проник-нуті тим духом, що їх оживляв. Мощі святих — це вже не трупи, але тіла чи кості, які почали прославлятися нами. Завершення їхнього прославлення настане після Спільного воскресіння.
Слід підкреслити, що особливий стан тіла святого після смерті може бути Божим даром, проте Церква ніколи не робила з цього виняткової умови канонізації. Навпаки, часто доводилося виступати проти певних народних забобонів у цій сфері.
Процедура канонізації. Слово канонізація є грецького походження і означає узаконювання. Отже, канонізація — це узаконення Церквою пошанування особи, що спочила в вірі й благочесті, як святого.
Згідно з православною християнською традицією, віруючий народ інтуїтивно відчуває святість. Отже, спонукою до офіційної канонізації є насамперед стихійно віддана пошана народом тій чи тій спочилій у Бозі особі. Отже, канонізація Ієрархією Церкви (єпископатом) по суті є затвердженням народної канонізації, що й відповідає соборному принципові, після якого лише ціла Церква знає істину.
В апостольські часи старозавітних патріархів і пророків та новозавітних апостолів і мучеників, визнавали святими внаслідок самої належності до цих категорій. Отже, спеціальних постанов про причислення їх до сонму святих не було потрібно. Уся процедура зводилася до того, що з відома чи розпорядження місцевого єпископа, імена пошанованих осіб записувалися до так званих диптихів чи синодів, тобто певних списків. Згодом із диптихів і синодиків імена пошанованих осіб були записані в так звані ме-нології (місяцеслови) та календарі, які на печатках у кожній місцевій Церкві були різні.
У IV столітті виникає дві нові категорії святих, пошанування яких уже базується на їхніх особистих якостях і заслугах. Це преподобні, тобто святі з монахів та отці Церкви (найчастіше єпископи та святителі).
Місцеве пошанування в Бозі спочилих не спричиняло жодних труднощів і не вимагало ніяких особливих постанов. Так усі константинопольські єпископи, починаючи від Митрофана (315–235) і закінчуючи Євстахієм (1019–1025), вшановуються як святі в цій Церкві (за винятком, зрозуміло, осуджених як єретиків). Також понад тридцять перших єпископів Риму зараховані до сонму святих, але більшість із них — це місцеві святі.
Коли йдеться про вселенське пошанування, то тут Церква завжди була обережною. Наприклад, такі загально знані й пошановані Отці Церкви, як Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нисcький, Іоан Золотоустий, Кирило Олександрійський, Епіфаній Кипрський — були визнані вселенськими лише наприкінці IX — на початку X ст. Взагалі, коли порівняти кількість вселенських святих із кількістю святих місцевих, то перше є дуже незначним.
Окрему категорію святих становлять благочестиві й благовірні монархи (імператори, царі, князі). Серед них пошановуємо рівноапостольних Константина й Олену, Володимира і Ольгу.
Крім згаданих вище груп святих, є ще так звані Христа ради юродиві, або блаженні, котрі, відрікшися від розуму й мудрості світу цього, прийняли хрест безумності ради (І Кор. 1, 21).
Процес канонізації в Православній християнській церкві звичайно має чотири фази: місцеву, крайову, по-місну та вселенську. Отже, особа може бути шанованою місцевим чи регіональним святим, тобто святим певного монастиря або парафії, де вона жила й трудилася. Людина може також вшановуватися крайовим чи єпархіальним святим-угодником Божим певного краю — провінції чи єпархії, де вона мала послух. Якщо слава про неї розійдеться далі, то вона може стати помісним чи національним святим, якого вшановують у помісній чи автокефальній церкві. Найвищою фазою процесу канонізації є, очевидно, признання в Бозі спочилого вселенським чи всесвітнім святим, тобто таким, якого шанують усі народи, що сповідують Православну Християнську Віру, уся Вселенська Церква. Це визнання, однак, як було згадано вище, здобуває лише невелика кількість угодників Божих. Більшість святих — це місцеві, крайові або помісні.
Що стосується офіційної канонізації місцевих чи крайових шанованих осіб, то вона може бути зроблена єпархіальним єпископом із відома митрополита чи патріарха, тобто першоієрарха Церкви. Право офіційної канонізації помісних святих належить уже тільки першоієрарху по-місної церкви за участю повного Собору єпископів тієї Церкви. Коли ж ідеться про вселенську канонізацію, то потрібно не лише рішення Вселенського Собору, але, щонайперше загальноцерковне визнання всесвітнього значення особи усім віруючим народом.
Отже, святі місцеві, крайові та помісні не завжди є знані в інших краях. Тому багато наших святих не є шанованими серед греків чи арабів, тим часом грецьких і арабських святих мало хто знає у нас. Кожен народ, крім загальновизнаних святих, має ще й багато власних, які відображають його індивідуальний характер та національну означеність. Згідно зі списком митрополита Іларіона (Огієнка) в Україні маємо майже 170 місцевих, крайових і помісних святих.
Православна християнська церква не має складної процедури канонізації, яка складається з таких частин: дослід і опис життя номінованої на канонізацію особи та проголошення й запис її імені в список пошанованих. Робиться це в той спосіб, що єпархіальна влада, отримавши відомості про молитовне пошанування певної людини місцевим населенням, влаштовує облік її життя і чуд, якщо були такі. Далі складають опис життя тієї особи й певні гімни, в яких оспівується її подвиг. Після цього в храмі, де містяться, або близького якого містяться тілесні останки у Бозі спочилого, призначаються урочисті Богослужіння, які починаються панахидами за упокій душі спочилого, а закінчуються урочистими молебнями до тієї ж особи. Потім установлюється щорічне святкування пам'яті святого, яке буває або в день його кончини, або в день відкриття його мощів. Тілесні останки святого зазвичай кладуться в храмі в окремо спорудженім гробі (раці). Ці останки деколи також кладуть під спудом — підлогою храму. Вони залишаються відкритими або закриваються, залежно від стану мощей святого.
Отже, святий — це людина, святість якої, що є інтуїтивно відчута віруючим народом (народна канонізація), — маніфестує чи проявляє себе найперше в героїзмі чеснот, а деколи в чудах та у стані тіла після смерті.
Немає коментарів:
Дописати коментар