ЯКОЮ БУЛА УКРАЇНСЬКА МОВА 400 РОКІВ ТОМУ
А де більш ранні твори? Їх не було чи їх знищили? Ворожа пропаганда говорить, що до 19-го століття української мови взагалі не існувало або ж вона є діалектом слов’янської чи російської мови.
Всі літописи, діловодство, листування, викладання велися церковно-слов’янською, яка фонетично та граматично далека від української мови. Ця офіційна мова церкви, нав’язана, так званими «просвітителями», Кирилом та Мефодієм, була чужа народу. В ортодоксальному середовищі церковно-слов’янська була аналогом «мертвої» латинської мови католицького світу, яка не мала народу носія і була мовою освіти, науки та літератури. Тому ми зараз і читаємо літописи, наукові та художні твори середньовіччя малозрозумілою, штучною і схожою на російську мовою. Яскравим прикладом є «Граматика» Мелетія Смотрицького видана в 1619 році друкарнею Віденського братства. Ця книга лягла в основу «Російської граматики» Михайла Ломоносова.
А якою мовою говорив простий люд? Яка мова була душею нашого народу? Невже Шевченко та Котляревський вигадали українську на основі польського чи російського діалекту? Ні, вони були першими хто наважився надрукувати і показати поезію живої розмовної народної мови.
Українську літературну традицію вони перейняли у студентів та викладачів Києво – Могилянської академії (Митрофана Довгалевського, Георгія Конисського та інших), які на початку18-го сторіччя писали інтермедії українською мовою.
Інтермедії це короткі драматичні твори, в яких на сцену виводяться простолюдини, що говорять «слогомпростым, деревенским мужицким» («Піитика» М.Довгалевкого 1736-1737) з дотепним анекдотичним сюжетом, який нерідко був запозичений із життя народу.
На щастя, вдалося знайти в журналі «Кіевская старина» від 1883 року, випуск 12, без перебільшення унікальний і надзвичайно рідкісний твір в своєму роді. Дві інтермедії початку 17-го сторіччя. Вони збереглися в польській транскрипції у відомого польського письменника І. Крашевського. Твір називається: «Трагедія або образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, Посланника Божого, в 5-ти діях, з додаванням двох інтермедій, написаних Яковом Гаватовичем, вчителем вільних наук та філософії у Львові. Представлена була в Кам’янці на ярмарку, в день того ж св. Іоанна Хрестителя, 1619 року, а надрукована у св. Миколая на передмісті Яворівському».
Твір передрукований із журналу «Кіевская старина» мовою оригіналу. Насолоджуйтеся українською мовою, якій 400 років.
Інтермедія після другої дії «Кіт у мішку».
(Климко з горшками, Стецько тримає на спині кота в мішку).
Климко. Що ты тутъ, побратиме, собі порабляешь?
Кажи мені, як живешь, та якъ ся маешь?
Стецько. Я тут не роблю ничого. Ось иду до дому свого
Та и зъ тоіеми горшками, якъ зъ своими сусідами.
Климко. Та на щотакъ много маешь? – либой на жонку кидаешъ?
Стецько. На що? Чи хочешь вірити, що люблю хороше жити,
Всёго достатекъ варити кажу, та ся не курчити,
Такъ яко приналежаетъ сподарови, що все маетъ.
Климко. Бохмесь, чоловікъ хорошій. Либой маешь много гроши.
Стецько. Та що маю? Кл. Та дожитокъ. Ст. Маю тотъ на полю вшитокъ.
Суть тамо овцы, бараны, котромы частую паны;
Суть волы, та й коровы, – все маю, коли-мъ здоровый.
Климко. Та и много поля маешь? Стецько. Маю, – та щотакъ питаешь?
Климко. Бо хочу тобі вікъ служити, зъ тобою вік провадити.
Стецько. Коли хочешь, гаразд служи, хоть ся и шинкаркомъ длужи.
Коли пінізи маемо, – все мы тое поплатимо,
Лише хоць вірне служити. Климко. Кажи-жъ, що будешъ варити
Для мене. Ст.Хотъ видишь горшковъ мнгого, що-мъ до дому свого
Тутъ покупивъ на ярмарку,- купилемъ и тую мірку,
Що будемъ собы зъ ней пити, – та питаешь, що варити
Буду? Ось в тоімъ борщика, въ тоімъ яглы до молока;
Коли рыбы достанемо, въ тоімъ коропы розписто,
Въ тоімъ капусту густою, въ тоімъ розпустимо лою,
До гороху, оттакъ знаишь, та и пироговъ ся наишь;
Въ горщику ихъ поваремо, та и в тимъ шпирокъ насмажемо.
Та що бысь хотівъ иншого? Що маемъ, наваримъ много.
Климко. Бог-ме я буду служити, коли такъ схочешь варити.
Та же сяхороше маешь. Стецько. Та ти що робити знаешь?
Кажи, що бы-мъ слугу свого знавъ, та ласкавъ бывъ на ніого.
Климко. Я чоловікъ все робити знаю, то волки ловити,
Щобы овець не псовали, та быдла не розганялы.
И иншого звера много достану ось зъ ліса того.
Лисицю, що-мъ имыю, несу, та за длугъ ю понесу.
Стецько. Того слуги потребую – та южъ ся тобі радую;
Будешь-же ся гараздъ мати, та борзо хочъ прибывати.
Климко. Гараздъ. Та ты звірка того купи, дамъ іего не дрого.
Будешь до тей шапки мати. Стецько. Коли бы го огледати?
Климко. Ище быстрый, тепер зъ ліса, утюкъ-бы мені до біса.
Дома іого оглядаешъ, гей-же хорошій – пузнаешь.
Стецько. Якъ іого шацуешь собі? Климко. За шисть осмаков дамъ тобі.
Стецько. Вельми зацінивъ-есь много. Климко. Кажи, щодашъ, дамъ не дрого.
Стецько. Три осмаки возьми собі. Кл.Дай пять. Ст. Не дамъ. Кл.Жичу тобі.
Стецько. Много. Кл. А хочешь купити – чотыри та будемъ жити
Собі, лише длухъ однесу, та горшки те то понесу
За тобою. Стецько. Еще много хочешь. Климко. Та, Бог-ме, не дрого,
Так бо емъ я виненъ сила, коли –жъ – мо тамъ въ корчмі пила.
Стецько. Бери – жъ южъ чотыри гроши, та ся верни якъ хорошій.
Климко. Гаразд, и зъ міхомъ зоставлю, та не вельми ся забавлю.
(Тут Климко пішов, а Стецько приймається дивитися лисицю.)
Стецько. Осмотру тую лисицю, чи будетъ пидъ рукавицю,
(Кіт тікає.)
Та и пудъ шапку красцынко. Бідна – жъ моя головонько!
Ось, ось мене грошей збавивъ, лихъ чоловікъ міхъ зоставивъ.
Ось кота въ міху купивъ-емъ! Чомъ я такъ не мудрый бывъ-емъ?
И-же у тотъ міхъ не гледывъ-емъ, та щовъ нимъ не осмтривъ-емъ?
О, бісу твоей матери! Кажуть, не каждому вери.
(Шукає горшки, шукаєодяг, який положив на горшки.)
Та и горшки либой пукралъ. Ось матінко, що-мъ я выгралъ
На тому лихим ярмарку! Бісъ взявъ изъ горшками мірку
И сукни либой не маю. Що ма-мъ діяти – не знаю.
Бідна – жъ моя головонько! О, несчастная – жъ матонько,
Щось мя на світ народила, що-мъ такъ нинка стративъ сила.
(Приходить, переодягнувшись в інший одяг, а горшки кладе в іншому місці і прикриває їх його одягом і притрушує травою).
Климко. Та що, побратиме, тобі? Стецько. Чи жартуешь зъ мене собі?
Наробивши та не знаешь? Горшки укравъ та питаешь?
И сукману… та и здрадить мене въ торгу: кота-сь всадилъ
Въ міхъ, та-же лисицу маешь, казав-есь, що ю продаешь,
Тою-мъ я заплатить тобі, а того-мъ не змыслить собі,
Що я-мъ въ тотъ міхъ не загледівъ, а тысь пришолъ, що бысь шыдивъ,
И ще, що ми есть, питаешь, та сязъ мене насмеваешь.
Климко. Та щоти на мене кладешь? Що-мъ ся тутъ натрапилъ, радъ есь.
Не мамъ кимъ освядчити, що й смылъ то на мене вложити.
Стецько. Якъ тебе зовуть? – питаю. Климко. Климко. Стецько. О, того не знаю,
Якъ здрайцу зовуть тамъ того, та бо шапка власна іого,
Та для того-мъ гадавъ собі, що онъ, тамъ тотъ мовилъ тобі.
Прошу-жъ, пробачъ вину тую. Климко. Милый брате, я зъ тобою,
Та якъ кажешь, що тя зрадивъ,- кота впередъ въ тотъ міхъ всадивъ?
Стецько. Ой, такъ. Кл.Я та и пукралъ гроши? Ст. Пукралъ. Кл.Чловікъ не хорошій.
Та и мівъ служити тобі? Ст. Мівъ. Кл.Зъ грошами пойшолъ собі?
Стецько. Такъ, брате. Кл. То й горшки укралъ? Ст.Такъ. Кл. Та-съ ты іого не шукалъ?
Стецько. Нітъ, боса ты натрапилесь. Кл.Теперъ-то? Ст. Теперъ. Кл.Зблудилесь!
А хочешь мині вірити? Здасть-ми ся, що-мъ мілъ видіти
Теперъ чоловіка того, що мілъ горшков вельми много.
Тотъ либой. Ст.Либой. Кл.Сукману, що тобі благому пану
Либой взявъ, нісъ на палиці, та собі лігъ на травиці.
О Бугъ-ме тотъ, бо шарая сукмана была такая.
Стецько. Такая, такая. Климко. Чи хочешь ми вірити.
Коли-ць того покажу, не хочъ гожи вити.
Гараздъ іого по хребті, же змажетъ травицю
Пасокою. Стецько. О, буду-жъ іого шмаровати!
Мусить мені и горшки и все поврацяти.
Та якъ мудрый пакрывъся, ось видишь травою,
Що бы не зглидино. Климко. Бий кріпко, та свою
Сукману и все побери, а іого въ всіті не дери.
(Климко, закачав рукава, б’є по горшкам, а Стецько тікає).
Стецько. О, матіонко, матіонко! Тепер-же ми лихо.
Чи бісъ, чи лихъ чоловікъуправилъ мене тихо
Въ то нестестіе велике, що-мъ убоство свое
Потолкъ, въ нивочъ обратилъ ти горшки мое.
Щося діять? Чи Богъ то милостю справити
Хотилъ такое річи на мене пустити,
Чи лихіи люде? О, Боже милостивий!
Коли-жъ бы ся тотъ трапилъ чоловікъ зрадливый,
Що ми такое річи, ось пане, наброилъ…
Пузналъ бы, якъ-бы-мъ дывы коло ніего строилъ…
Возму жъ претя тую сукману, пійду ся скарити пану.
(Стецько пішов, прийшов Климко, сміється).
Га, га, га, га, га, г-а, га! Двократь одиного
Чоловіка-мъ ошукавъ, признамъ ся до того.
Тотъ панъ, що знаетъ въ світі гараздъ махліовати.
Пойду ище та знайду, кого ошукати.
Такою мовою говорили козаки Сагайдачного та Хмельницького. Такою мовою співали матері колискові своїм дітям десятки поколінь. Тому за чотири століття вона майже не змінилася. А це означає, що українська мова була майже такою ж за чотири сторіччя до написання цих двох інтермедій. І ще до татаро-монгольської навали зі сходу в Київській Русі лунала наша рідна солов’їна. Окрім того, «Граматика» та інтермедія видані в один і то й же 1619 рік, але написані вони різними мовами.
Джерело www.bezvodovka.com
ІМХО.
Баладний вірш-пісню «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» було віднайдено в рукописній граматиці 1571 року, яку готував до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч XVI ст. помер у 1571 р., не встигши здійснити задумане видання).
Текст твору Ян Благослав, як він сам засвідчив, записав від якогось Никодима, що прийшов до нього у Моравію із Венеції. Можливо, то був один із молодих українців, що в ті часи ходили до Італії по науку і, розбуджений нею, жадав добра і розквіту слов'янському Відродженню, слов'янським мовам. «Часті згадки в... наших розмовах бували... про прикмети чеської мови. Що нам обом,— писав Ян Благослав,— бувало жаль, так се те, що така благодатна мова... така запущена і занедбана».
Никодим подав Янові Благославу відомості про інші слов'янські мови, зокрема про українську, і продиктував вірш-пісню.
Печатка молдавського господаря Штефана чел Маре (1457 - 1504 рр.). Напис на печатці виконана на кирилиці на давньослов'янське мовою.
Меч молдавського господаря Штефана чел Маре (1457 - 1504 рр.). Напис на рукоятці «Пан Штефан Воєвода господар» виконана на кирилиці на давньослов'янською мовою. Такий був цей Штефан, що про нього українці склали пісню. Ось така пісня проспівана Никодимом Яну Благослову про подіх які відбувались майже сто років перед їхнею зустріччю. Отже українська мова 1480 року була такою ж і через 100 років в 1577 році збереглася через 250 років до часів М.Довгалевкого в 1736 році та до Івана Котляревського і Тараса Шевченка через 350 років і дійшла до нашого часу 2016 р.
Текст за книжкою Яна Благослава
Dunaju, Dunaju, čemu smuten tečeš?
Na werši Dunaju try roty tu stojú, Perwša rota Turecká, Druhá rota Tatarská, Treta rota Wołoská, W tureckým rotě šablami šermujú, W tatarským rotě strylkami strýlajú, Wołoským rotě Štefan wyjwoda. W Štefanowy rotě dywoňka płačet, I płačuci powídała: Štefane Štefane, Štefan wyjwoda, albo mě půjmi, albo mě liši, A što mi rečet Štefan wyjwoda? Krásná dywonice, půjmił bych tě dywoňko, Nerownáj mi jes, líšił bych tě, milenka mi jes. Šta mi rekła dywonka: Pusty mne Štefane, Skoču já w Dunaj, w Dunaj hłuboký, Ach kdo mne dopłynet, jeho já budu. Něcto ně dopłynuł krasnu dywoňku. Dopłynuł dywoňku, Štefan wyjwoda, I wzał dywoňku zabił ji u ručku: Dywoňko, dušenko, milenka mi budeš.
Текст Франкової реконструкції без вставок
Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?
На версі Дунаю три роти ту стою? Первша рота турецка, Друга рота татарска, Третя рота волоска. В турецькі-м роті шаблями шермую, В татарські-м роті стрілками стріляю, В волоскі-м роті Стефан-воєвода, В Стефанові роті дівониця плачет, І плачучи, повідат: «Стефане, Стефане, Стефан-воєвода! Альбо ме пуйми, альбо ме лиши!» А што ж ми речет Стефан-воєвода? «Красна дівонице, пуймил бих я тебе, Неровнай ми єси, лишил бих те, миленька ми єси». Што рекла дівонька: «Пусти мня, Стефане! Скочу я у Дунай, у Дунай глибокий. А хто мя доплинет, єго я буду». Ніхто не доплинул красну дівоньку, Доплинул дівоньку Стефан-воєвода І узял дівоньку за білу ї ручку: {Варіант: за білую ручку - ВК} «Дівонько-душенько, миленька ми будеш».
Чимало вживаних сьогодні українських слів та мовних коренів були поширені ще у часи трипільської культури, про що свідчать топографічні назви, народні пісні сонцепоклоннецьких часів та значний слід у древньо-індійській мові — ведичному санскриті, джерела якого дійшли до нас з давнини у 5 тисяч років.
 |
Немає коментарів:
Дописати коментар