У терористів ІДІЛ великі плани на Європу, і в найближче десятиліття вони планують захопити багато європейських мегаполіси, включаючи і деякі міста України.
«Ісламська держава ІЛ» хоче захопити кілька українських регіонів, включаючи анексуваний Крим.
Зараз на території України знаходяться десятки бойовиків «Ісламського держави». Карта ісламського світу.
Однак, у багатьох доповідях терористів прослизає інформація про те, що у них є види на Крим, а також на деякі регіони Південно Західної України, включаючи Одесу, Ізмаїл та Одеську обл, Закарпатську область та частину Вінницької та Хмельницької обл. з Кам'янець-Подільським.
Проникнення ІДІЛ в Західну Україну почалось 19-21 травня 2016 року у Львові відбулись заходи, присвячені 100-й річниці надання підтримки Османською імперією Німеччині та Австро-Угорщині на Галицькому фронті під час Першої світової війни та загибелі близько 8 тисяч османських воїнів, які полягли на території сучасної Західної України в боях з російськими військами. http://zik.ua/news/2016/05/19/u_lvovi_vshanuyut_pamyat_zagyblyh_osmanskyh_voiniv_na_zahidniy_ukraini_700442
ІМХО.
ІДІЛ немає індустріальної бази. Зброя в ІДІЛ виключно покупна.
В Глобальній війні буде приймати участь, як терористична організація.
Ефективна лише в умовах лібералної демократії, як інструмент залякування обивателів.
При згортанні мультикультуралізма буде розгромлена і вкинута в стан 1923 року.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА.
Назва
Османська імперія (Оттоманська імперія, Оттоманська Порта, Порта)
Поставши на північному заході півострова Мала Азія (Анатолія), Османська імперія в зеніті своєю могутності в XVI – XVII століттях включала весь півострів Мала Азія, балканській півострів, арабські землі Близького Сходу та Північної Африки, значну частину Закавказзя, Північне Причорномор’я загальною площею 5,2 млн км2 із населенням від 15 до 30 млн людей. Османська імперія була найбільшою ісламською державою після Арабського халіфату й найдовше живучою з усіх степових імперій. Від кінця XVII століття Османська імперія, унаслідок експансії європейських держав і розвитку національних рухів, втрачала території в Європі та на Близькому Сході. Її політичною спадкоємицею стала Турецька Республіка.
Становлення імперії (1300 – 1402). Засновником і – за степовою традицією – епонімом Османська імперія був тюркський ватажок Осман. Його першим володінням стало близько 1300 року місто Сьогют з околицею на північно-західному прикордонні Сельджуцького султанату.
Похордження Османа невідоме. Османські літописи виводили династію Османів із племені тюрків-огузів Кайи та від легендарного прародителя тюрків Огуз-хана. Неосманські джерела свідчать про мало престижне її походження. Візантійський історик Георгій Пахимер називав Османа простим турецьким ім’ям Атман (Атаман). Перський історик Хондемір стверджував, ніби осман прибув у Анатолію із Золотої Орди, що узгоджується з розпадом імперії, яку невдало намагався створити золотоординський улусний бег Ногай. Легенда про сон Османа, який передвіщав йому світове панування, засвідчує ще живу традицію шаманізму османців. Засвідчений титул Османа – бег – був подібний до титулів бейських родів, що правили сусідніми бейліками Каресі, Герміян, Сарухан, Айдин, Ментеше, Джандар та інші.
Попри прагнення османських літописців надати ранній османській державі від її заснування ісламського характеру вони засвідчили тривалість її степових політичних традицій та інститутів: династичні усобиці та війни із сусідніми тюркськими ватажками, воєнізований побут двору, агресію та розбій у зовнішній політиці, союзників правлячої династії, використання рабів і підкорених підданців на військовій та державній службі, придворні бенкети тощо.
Утвердженню на цивілізованих землях Візантії примітивної степової державності сприяли обставини, що склалися в Старому світі внаслідок монгольських завоювань. Відкриття трансконтинентальної торгівлі між Середземномор’ям і Китаєм перетворило Анатолію на один із головних транзитних пунктів, чим забезпечило Османам можливість продавати за гроші воєнну здобич, здебільшого рабів. Перспектива збагачення приваблювала до Османів чимало туркменів із політично нестабільних Персії й Центральної Азії. Вони забезпечували бейлік тренованим військом акинджиїв («рейдерів»), а ті приносили багату здобич і служили опорою примітивного вождівства.
Поширення серед туркменів ісламу, хоча б представленого містичними течіями, визначило релігійну приналежність османців. Водночас Османи рано проявили себе покровителями ортодоксального ісламу, який прижився в Анатолії за правління Сельджукідів. Свідченням цього є перший відомий османський документ – персомовна грамота 1324 року на утворення ваксу від імені Орхана, сина Османа. Вона також відображає раннє залучення до державного управління ісламських законодавців і грецьких бюрократів.
У готовності Османів скористатися всіма доступними ресурсами досвідчених бюрократів незалежно від їхньої релігійної приналежності полягав ключ до їхнього успішного контролю та економічного визиску осілих територій і один з основних чинників їхньої швидкої експансії та державної консолідації. При цьому османський бейлік розростався як за рахунок християнської Візантії, так і в сусідніх мусульманських бейліків.
На перших порах дії османців полягали в грабіжницьких набігах, локальних боях і тривалих облогах фортець. Лише раз 1302 року Османові пощастило при Бафеоні розбити порівняно значний візантійський загін. Перше велике місто – візантійське Пруса (нині місто Бурса, Туреччина) – центр караванної торгівлі й шовкоткацтва – здалося Осману під кінець його життя (1326 року). Його син Орхан перевів туди свій двір і розгорнув будівництво – донині збереглася його мечеть (зведена 1337 року). Далі йому піддалися міста Нікея (нині місто Ізнік; 1331 року) та Нікомедія (нині місто Ізміт, обдва в Туреччині; 1337 року). 1346 року він приєднав до своїх володінь ссідній бейлік Каресі. Завдяки запрошенню до уособиць у Візантії 1337 року Орхану відкрилася можливість грабунку Балканського півострова, що спрямувало подальшу експансію. 1352 року його син Сюлейман захопив перший замок Цимпе на європейському березі протоки Дарданелли, 1354 року – місто Галліполі, діставши плацдарм для самостійних набігів на Балкани. 1352 року Орхан уклав торгову угоду з Генуєю (Італія) – основним агентом на морському шляху з Європи в Золоту Орду. Його авторитет у регіоні підтвердив і підніс ще вище шлюб із Теодорою, донькою візантійського імператора Іоанна VI Кантакузена.
Мурад успадкував володіння Орхана через передчасну смерть старшого брата Сюлеймана-паші (1357 року), але йому довелося відстоювати своє право на престол до 1365 року в боротьбі з молодшими братами, які заручилися допомогою бейліків Караман та Еретна. Надалі він спрямував свою експансію переважно на Балкани. Сполучаючи прямий воєнний тиск з укладанням династичних шлюбів, Мурад утричі збільшив територію успадкованих володінь та нав’язав підданство сусіднім державам.
Для контролю Балканських володінь Мурад санкціонував переселення туди кочовиків з Анатолії. Водночас він надавав воєнні пожалування (тімари) місцевій слов’янській знаті, заохочував до походів селян, створивши з них іррегулярні корпуси піхоти (яя) та кінноти (мюселлем). Мураду приписується заснування яничарського корпусу – персональної гвардії, що комплектувалася з дітей підкорених християн. Від правління Мурада відомі перші імені урядовців – везіра Кара-Халіля Хайреддіна-паші, губернатора (бейлербея) Румелії Лала Шагіна-паші.
Символічним утіленням зростаючої зрілості Османської імперії стали великі битви, виграні Османами. 1369 року війська Мурада захопили місто Адріанополь (нині місто Едірне, Туреччина), яке скоро стало ще однією столицею імперії і стратегічною базою Османів в Європі. Спроба сербів вибити звідти османців скінчилася їхньою великою поразкою на річці Маріца 1371 року. 1385 року Мурад оволодів Софією (нині столиця Болгарії) і Нішем (нині місто в Сербії), 1387 року – Салоніками (нині місто в Греції). Після поразки від сербського князя Лазаря при Плошніку (1387 рік) османці одержали над сербами повну перемогу на Косовому полі (15 червня 1389 року), хоча Мурад загинув у бою.
Правління Баєзіда І, який уже на час сходження на престол здобув собі воєнну репутацію, звідки й прізвисько Блискавичний (Йилдирим), пройшло у війнах. Він розсунув кордони своїх балканських володінь до Дунаю. Там біля міста Нікополь (нині місто Нікопол, Болгарія) 1396 року він одержав велику перемогу над угорсько-франко-німецьким хрестоносним військом. Після цього Баєзід узяв у облогу Константинополь і спробував поставити під контроль протоку Босфор, побудувавши фортецю Анадолу-Гісари. В Анатолії йому вдалося через династичні шлюби дістати значну частину бейліка Герміян та бейлік Гамід. 1390 – 1391 років Баєзід за допомогою своїх сербських і болгарських підданців завоював бейліки Караман і Еретна, розсунувши східні кордони до ріки Євфрат. Ця експансія викликала зіткнення із правителем із правителем Самарканду еміром Тімуром. У битві під Анкарою (нині столиця Туреччини) 28 липня 1402 року Баєзіда зрадили війська нещодавно завойованих анатолійських бейліків, він був розбитий, потрапив у полон, а наступного року помер.
Від Анкари Тимур пройшов всю Анатолію аж до Ізміра на узбережжя Егейського моря і відновив владу тюркських беїв на їх колишніх землях. Але за синами Баєзіда були збережені європейські володіння і землі в Анатолії, отримані Османом і Орханом. Тимур віддав в управління старшому синові Баєзіда Сулейману європейські володіння зі столицею в Едірні, а землі в Малій Азії розділив між Ісою, якого посадив на трон в Бурсі, і Мехмедом в Амасьї. Сам Тимур повернувся в Центральну Азію, а після його смерті в 1405 році османські правителі почали боротьбу один з одним у спробі відновити єдність держави Баєзіда .
Між 1402 і 1413 роками сини Баєзіда шукали допомоги у різних верств османського суспільства. Сулейман в Європі отримав підтримку тюркської аристократії на Балканах, а також готовий державний апарат в Едірне. Венеціанські та візантійські правителі визнали його султаном. Однак Муса і Мехмед в Малій Азії відмовилися підкоритися, і в ході битви в 1411 року Муса вбив Сулеймана, коли той намагався втекти до Константинополя. Задовго до цього Муса позбувся Іси в Бурсі. Після 1411 року Муса правив на османських землях в Європі, а Мехмед в Азії. Два роки по тому Мехмед вигнав Мусу з Едірне, домігшись підтримки більшості османських вельмож. Муса закінчив свої дні на території Болгарії , поблизу від Софії.
Мехмед I царював 8 років. Йому вдалося досягти компромісу між багатими авторитетними османськими сімействами і новим прошарком досвідчених професійних чиновників, які набиралися з особистих рабів султана. Будучи часто вихідцями з яничарів, вони зберігали абсолютну вірність своєму султанові. Протягом усього XV століття суперництво між цими двома соціальними групами залишалося однією з найважливіших проблем в політичному житті країни.
Мехмед I послідовно проводив мирну політику щодо візантійських імператорів, але зумів посилити свій вплив у Валахії та частині Албанії та переселив до Європи безліч тюркських племен. В результаті Мала Азія обезлюділа. Багато хто з тюрків осіли в Албанії, що сприяло завоюванню гірських районів на заході Балканського півострова. Після несподіваної смерті султана в 1421 році трон перейшов до його старшого сина Мурада II.
Протягом 20 років Мурад II намагався перебудувати Османську імперію. За допомогою одруження, дипломатичних маневрів і військової сили йому вдалося підкорити собі всю Малу Азію, за винятком Караману, столиця якого була перенесена в Конію. Мир з цим бейліком завжди був неміцним, і як тільки османські султани залучалися до будь-якої війни, наприклад, затіявши облогу Константинополя в 1422 році, беї Карамана починали власну війну проти османів або розпалювали і підтримували повстання в Анатолії. У Європі Мурад II значно розширив кордони Османської імперії та зміцнив її позиції. У 1430 році він взяв Салоніки, найбільш важливе місто на Балканах після Константинополя і Афін, одночасно продовжуючи здійснювати напади на Албанію, Угорщину, Сербію і Боснію. Однак 1443 виявився для нього зловісним роком. Владислав III, король Польський і Литовський, на честь відзначення свого вступу на угорський престол направив проти Мурада II армію на чолі з легендарним Яношем Хуньяді, підтриману сербськими, боснійськими, волоськими та угорськими дворянами. Одночасно військові дії проти Мурада II почав і Караман. Сам Мурад очолив сили в Азії, а проти Хуньяді направив відданих йому воєначальників. Однак успіх супроводжував європейців, їм навіть вдалося зайняти Софію. Проте Владислав III, за порадою Хуньяді, запропонував Мураду укласти мир, оскільки до того часу Мурад розбив караманців і був готовий переправитися з усіма своїми силами, включаючи яничарів і сипахів, до Європи. Мурад II залишив Валахію і Сербію, але зберіг інші володіння в Європі. Мирний договір був підписаний в 1444 році в угорському місті Сегеді та діяв протягом 10 років.
До того часу Мураду II виповнилося 40 років, він був султаном вже 23 роки і вирішив залишити трон. Його старший син помер, і після несподіваної смерті другого сина монарх зрікся на користь свого третього сина Мехмеда, якому було всього 12 років. У той час Анатолія переживала свого роду культурне відродження, і Мурад вирішив оселитися в Манісі та присвятити себе заняттям філософією і літературою. Це був час, коли писалася історія Сельджукської та ранньої османської держав, створювалася давня історія, коли з'явилася легенда про появу османів у Малій Азії, а їх родовід вівся від царственого племені тюрків-огузів, що населяли Центральну Азію. Мурад виявляв великий інтерес до освіти і заснував в Едірні палацову школу, де його сини, діти балканських князів і тюркських аристократів, а також юнаки, захоплені під час набігів або призвані за спеціальним набором (девшірме), отримували різнобічну освіту. Багато представників знаті наслідували його приклад, і незабаром в країні з'явилося безліч подібних шкіл.
У молодого Мехмеда II майже відразу ж виникли проблеми з радниками, а король Владислав III вирішив розірвати Сегедський договір і вторгся в межі Османської імперії. Мурад II був змушений повернутися в Едірне. Він розгромив ворожу армію в 1444році в битві при Варні, в якій загинули король Владислав III і кардинал Юліан. Після того як султан повернув Боснію і Сербію, де османів приймали як визволителів від гонінь угорських католиків, Мурад знову віддалився в Манісу. У Едірне йому довелося повернутися тільки для того, щоб придушити піднятий яничарами заколот. Військові походи були зроблені в Албанію і Сербію, а в Греції Мурад взяв Коринф і Патри. Після смерті в 1451 році його поховали в Бурсі, а на трон знову вступив Мехмед II.
Молодий султан отримав прекрасну освіту у палацовій школі, а також в якості губернатора Маніси під керівництвом свого батька. Він був безсумнівно більш освіченим, ніж всі інші монархи тодішньої Європи. Мехмед II провів реорганізацію свого двору в ході підготовки до захоплення Константинополя. Були відлиті величезні бронзові гармати і зібрані війська для штурму міста. У 1452 році османи побудували величезний форт з трьома величними внутрішньофортечними замками у вузькій частині протоки Босфор приблизно в 10 км на північ константинопольської гавані Золотий Ріг. Таким чином, султан отримав можливість контролювати судноплавство з боку Чорного моря і відрізав Константинополь від постачання з північно-італійських торгових факторій. Цей форт, названий Румелі хісари, разом з іншою фортецею Анадолу хісари, зведеною прадідом Мехмеда II, гарантувала надійне сполучення між Азією та Європою. Найбільш ефектним кроком султана була винахідлива переправа частини свого флоту з Босфору в Золотий Ріг через пагорби, в обхід ланцюга, простягнутого біля входу в бухту. Таким чином, гармати з кораблів султана могли обстрілювати місто з внутрішньої гавані. 29 травня 1453 року в стіні було зроблено пролом, і османські солдати увірвалися до Константинополя. На третій день Мехмед II вже молився в Айя-Софії (Софіївському соборі) і прийняв рішення зробити Стамбул (так османи назвали Константинополь) столицею імперії.
Володіючи настільки вдало розташованим містом, Мехмед II контролював становище в імперії. У 1456 році безуспішно закінчилася його спроба взяти Белград . Проте незабаром провінціями імперії стали Сербія та Боснія, а до своєї кончини султан встиг приєднати до своєї держави Герцеговину та Албанію. Мехмед II захопив всю Грецію, включаючи півострів Пелопоннес, за винятком кількох венеціанських портів, і найбільші острови в Егейському морі. У Малій Азії йому нарешті вдалося подолати опір правителів Караману, опанувати Килікією, приєднати до імперії Трапезунд (Трабзон) на узбережжі Чорного моря і встановити сюзеренітет над Кримом. Султан визнав авторитет Грецької православної церкви і тісно співпрацював з новообраним патріархом. Раніше, протягом двох століть , чисельність населення Константинополя постійно скорочувалася; Мехмед II переселив в нову столицю безліч людей з різних частин країни і поновив на ній традиційно сильні ремесла і торгівлю.
У 1481 року трон батька зайняв Баязид II. Йому довелося вивести війська з Південної Італії, які були відправлені туди Мехмедом II для завоювання Апеннінського півострова, оскільки почалася боротьба з Джемом, молодшим сином Мехмеда II, який виступив проти Баязида в Анатолії. У 1482 році Джем зробив ще одну невдалу спробу змістити свого брата, але в підсумку був змушений тікати на острів Родос. Там він потрапив у полон до іоаннітів, які щорічно отримували за нього від Баязида плату аж до смерті Джема в Неаполі в 1495 року. Баязид II зробив ряд вдалих походів в Азії проти Персії, в Північній Африці проти Єгипту і в Європі проти Угорщини та Венеції. В результаті успішних військово-морських операцій проти Венеції в 1499-1503 роках були захоплені її останні порти в Греції, і османи встановили своє панування на Середземному морі. Серйозну увагу Баязид II приділяв адміністративній реформі та вирішенню фінансових проблем імперії. Наскільки йому це вдалося, видно з посилення держави і престижу центральної влади за його молодшого сина і наступника Селіма I, чиї невгамовні амбіції та енергія змусили Баязида II зректися престолу в 1512 році. Баязид значно підняв благополуччя Османської імперії, запросивши в країну більше 100 тис. євреїв , вигнаних з Іспанії в 1492 році. За своє благочестя він отримав прізвисько Велі («Святий»).
Більшу частину свого царювання Селім I провів у військових походах в Азії. У боротьбі за трон його брат Ахмед став вірним союзником іранської династії Сефевідів, послідовників шиїтського напряму ісламу. Шиїтські містики та місіонери, відомі як кизилбаші, або червоноголові, за колір своїх головних уборів, наповнили східні і південні райони Малої Азії. Близько 40 тис. їх було знищено Селімом, який прагнув позбутися Ахмеда і всіх можливих супротивників імперії. Перський шах Ісмаїл I прийняв виклик і зустрівся з Селімом в битві при Чалдирані на рівнині біля озера Ван в 1514 році. В результаті поразки Ісмаїл змушений був тікати, рятуючись від османських гармат і яничарів. Селім перезимував у Тебрізі, зміцнюючи свою владу на знову завойованих землях, що включали Північний Ірак, Курдистан і Сирію на схід від Євфрату. Ця грандіозна перемога підштовхнула Селіма до нового походу проти мамлюкських правителів Єгипту, з якими його батько вів безуспішну війну 20 років тому. З тих пір відбулися значні зміни: португальці обігнули Африку, а транзитна торгівля прянощами, яка проходила через Єгипет, перестала бути настільки ж прибутковою і вигідною, як раніше, що негативно відбилося на багатстві і бойової потужності мамлюків. До 1517 року Селім I підкорив Сирію і Єгипет, полонив останнього маріонеткового халіфа Аббасидів і відправив його в 1518 в Стамбул.
Наступні два роки Селім витратив на поповнення своєї казни, спустошеної тривалими війнами в Азії і на підготовку до нападу на Родос. Однак в 1520 році монарх помер, і десятим султаном Османської імперії став його єдиний син Сулейман. Протягом всього восьми років Селімові вдалося подвоїти розміри своєї імперії і приєднати до неї найважливіші землі старого мусульманського і арабського світу. Починаючи з 1517 року Селім I і його наступники були протягом кількох століть найсильнішими мусульманськими правителями. І хоча Селім I і його найближчі наступники не прийняли титул халіфа, пізніші правителі оголосили його халіфом і віддавали йому відповідні почесті. З цього часу і аж до розпаду Османської імперії в 1922 році її правителі носили також титули султанів, газів, шахів, падишахів, ханів і халіфів.
Могутність Османської імперії досягло свого апогею в середині XVI століття. Період царювання Сулеймана I Пишного (1520-1566) вважається Золотим століттям Османської імперії. Сулейман I (попередній Сулейман, син Баязида I, ніколи не правив всією її територією) оточив себе безліччю здібних сановників. Більшість з них були набрані за системою девширме або захоплені під час армійських походів і піратських рейдів, і до 1566 року, коли Сулейман I помер, ці «нові турки», або «нові османи», вже міцно тримали у своїх руках владу над усією імперією. Вони складали кістяк органів адміністративного управління, тоді як вищі мусульманські установи очолювалися корінними тюрками. З їхнього середовища рекрутувалися богослови і правознавці, в обов'язки яких входило трактування закони і виконання судові функції.
Сулейман I, будучи єдиним сином монарха, ніколи не стикався з претензіями на трон. Він був освіченою людиною, любив музику, поезію, природу, а також філософські дискусії. І все ж військові змусили його дотримуватися войовничої політики. У 1521 році османська армія переправилася через Дунай і захопила Белград . Ця перемога, якої свого часу не зміг домогтися Мехмед II, відкрила перед османами шлях на рівнини Угорщини і в басейн верхнього Дунаю. У 1526 році Сулейман взяв Будапешт і зайняв всю Угорщину. У 1529 році султан почав облогу Відня, але не зміг захопити місто до настання зими. Проте велика територія від Стамбула до Відня і від Чорного моря до Адріатичного моря утворила європейську частину Османської імперії, а Сулейман за час свого правління здійснив сім військових походів на західних кордонах держави.
Сулейман вів бойові дії і на сході. Межі його імперії з Персією були визначено, а васальні правителі в прикордонних районах міняли своїх господарів залежно від того, на чиєму боці була сила і з ким було вигідніше укладати союз. У 1534 році Сулейман взяв Тебріз, а потім і Багдад, включивши Ірак до складу Османської імперії; в 1548 році він повернув собі Тебріз. Весь 1549 рік султан провів у гонитві за перським шахом Тахмаспом I, намагаючись битися з ним. У той час, коли Сулейман перебував у Європі, в 1553 році перські війська вторглися в Малу Азію і захопили Ерзурум. Вигнавши персів і присвятивши більшу частину 1554 року підкоренню земель на схід від Євфрату, Сулейман, за укладеним з шахом офіційним мирним договором, отримав у своє розпорядження порт в Перській затоці. Ескадри військово-морських сил Османської імперії діяли в акваторії Аравійського півострова, в Червоному морі і Суецькій затоці.
З самого початку свого правління Сулейман приділяв велику увагу зміцненню морської могутності держави, щоб підтримати перевагу османів на Середземному морі. У 1522 році його другий похід був спрямований проти острова Родос. Після захоплення острова і виселення іоаннітів на Мальту Егейське море і все узбережжя Малої Азії стали османськими володіннями. Незабаром французький король Франциск I звернувся до султана за військовою допомогою на Середземному морі і з проханням виступити проти Угорщини, щоб зупинити просування військ імператора Карла V, що наступали на Франциска в Італії. Найвідоміший з флотоводців Сулеймана Хайраддін Барбаросса, верховний правитель Алжиру і Північної Африки, спустошив узбережжя Іспанії та Італії. Проте адмірали Сулеймана не змогли в 1565 році захопити Мальту.
Сулейман помер у 1566 році в Сігетварі під час походу в Угорщину. Тіло останнього з великих османських султанів було перенесено в Стамбул і поховано в мавзолеї у дворі мечеті.
У Сулеймана було кілька синів, але його улюблений син помер у віці 21 року, двоє інших були страчені за звинуваченням у змові, а єдиний син, який залишився, - Селім II - виявився п'яницею. Змова, яка зруйнувала сім'ю Сулеймана, частково можна віднести на рахунок ревнощів його дружини Роксолани, колишньої дівчинки-рабині українського походження. Ще однією помилкою Сулеймана виявилося піднесення в 1523 році його улюбленого раба Ібрагіма, призначеного головним міністром (великим візиром), хоча серед претендентів було багато інших компетентних придворних. І хоча Ібрагім був здатним міністром, його призначення порушило давно сформовану систему палацових відносин і викликало заздрість у інших сановників.
Середина XVI століття була періодом розквіту літератури та архітектури. У Стамбулі звели понад десяток мечетей під керівництвом і за проектами архітектора Сінана, шедевром стала мечеть Селіміє в Едірне, присвячена Селімові II.
При н Селімі II османи почали втрачати свої позиції на морі. У 1571 році об'єднаний християнський флот зустрівся з турецьким в битві при Лепанто і розгромив його. Протягом зими 1571-1572 років верфі в Геліболу та Стамбулі працювали без утоми, і до весни 1572 року завдяки будівництву нових військових кораблів морська перемога європейців була зведена нанівець. У 1573 році вдалося розбити венеціанців, і острів Кіпр був приєднаний до імперії. Незважаючи на це, поразка при Лепанто стала ознакою прийдешнього заходу могутності османів на Середземному морі.
Після Селіма II більшість султанів Османської імперії були слабкими правителями. Мурад III, син Селіма, правив з 1574 по 1595 рік. Його перебування на троні супроводжувалося заворушеннями, які викликали палацові раби на чолі з великим візиром Мехмедом Соколики і двома гаремними фракціями: одну очолювала мати султана Нур Бану, звернена в іслам єврейка, а іншу кохана дружина Сафіє. Остання була дочкою венеціанського губернатора острова Корфу, яку захопили пірати і подарували її Сулейману, який відразу ж віддав її своєму онукові Мураду. Однак у імперії ще вистачило сил для просування на схід, до Каспійського моря, а також для збереження свого становища на Кавказі та в Європі.
Після смерті Мурада III залишилося 20 його синів. З них на трон зійшов Мехмед III, який удавив 19 своїх братів . В 1603 році його син Ахмед I спробував реформувати систему влади і позбутися корупції. Він відійшов від жорстокої традиції і не став вбивати свого брата Мустафу. І хоча це, звичайно, було проявом гуманізму, але з того часу всі брати султанів і їх найближчі родичі з династії Османів стали утримуватися в ув'язненні в спеціальній частині палацу, де вони проводили своє життя аж до смерті правлячого монарха. Тоді старший із них проголошувався його наступником. Таким чином після Ахмеда I мало хто із султанів XVII – XVIII століть мав достатній рівень інтелектуального розвитку або політичного досвіду , щоб керувати такою величезною імперією. В результаті єдність держави і сама центральна влада стали швидко слабшати.
Мустафа I, брат Ахмеда I, був психічно хворим і правив всього один рік. Новим султаном в 1618 році проголосили Османа II, сина Ахмеда I. Будучи освіченим монархом , Осман II спробував перетворити державні структури, але був убитий своїми супротивниками в 1622 році. На деякий час трон знову дістався Мустафі I, але вже в 1623 році на престол зійшов брат Османа Мурад IV, який керував країною аж до 1640 року. Його царювання мало динамічний характер і нагадувало правління Селіма I. Досягнувши повноліття в 1623 році, Мурад провів наступні вісім років у невпинних спробах відновити і реформувати Османську імперію. Прагнучи оздоровити державні структури, він піддав страті 10 тис. чиновників. Мурад особисто встав на чолі своїх армій під час східних походів, заборонив споживання кави, тютюну та алкогольних напоїв, але сам проявляв слабкість до алкоголю, що і призвело молодого володаря до смерті у віці всього 28 років.
Наступник Мурада, його психічнохворий брат Ібрахім, встиг значною мірою розвалити державу, перш ніж був позбавлений влади в 1648 році. На трон змовники посадили шестирічного сина Ібрахіма Мехмеда IV і фактично керували країною до 1656 року, коли мати султана домоглася призначення великим візиром з необмеженими повноваженнями талановитого Мехмеда Кепрюлю. Він знаходився на цій посаді до 1661 року, коли візиром став його син Фазил Ахмед Кепрюлю.
Османської імперії все ж таки вдалося подолати період хаосу, здирства і кризи державної влади. Європа була розколота релігійними війнами і Тридцятилітньої війною, а Польща і Росія переживали смутний період. Це дало можливість обом Кепрюлю після чищення адміністрації, під час якої були страчені 30 тис. чиновників, захопити в 1669 острів Крит, а в 1676 році Поділля та інші українські землі. Після смерті Ахмеда Кепрюлю його місце зайняв бездарний і продажний палацовий фаворит. У 1683 році османи взяли в облогу Відень, але були розбиті поляками та їх союзниками на чолі з Яном Собеським.
Поразка під Віднем стало початком відступу турків на Балканах. Спочатку пав Будапешт, а після втрати Мохача вся Угорщина підпала під владу Відня. У 1688 році османам довелося залишити Белград , в 1689 - Відін в Болгарії та Ніш у Сербії. Після цього Сулейман II (роки правління 1687-1691) призначив великим візиром Мустафу Кепрюлю, брата Ахмеда. Османам вдалося повернути собі Ніш і Белград , але вони були вщент розбиті принцом Євгенієм Савойським в 1697 році під Сентою, на крайній півночі Сербії.
Мустафа II (роки правління 1695-1703) спробував відвоювати втрачені позиції, призначивши великим візиром Хусейна Кепрюлю. У 1699 році був підписаний Карловицький мирний договір, за яким до Венеції відходили півострів Пелопоннес і Далмація, Австрія отримувала Угорщину і Трансільванію, Польща - Поділля, а Росіязберігала за собою Азов. Карловицький мир був першою у низці поступок, які османи були змушені зробити, йдучи з Європи.
Протягом XVII століття Османська імперія втратила більшу частину своєї могутності на Середземному морі. У XVII столітті основними противниками Османської імперії були Австрія і Венеція, а в XVIII - Австрія і Росія.
У 1718 році Австрія, за Пожаревацьким (Пассаровіцьким) договором , отримала ще ряд територій. Проте Османська імперія, незважаючи на поразки у війнах, які вона вела в 1730-х роках, згідно з договором, підписаним в 1739 році у Белграді, повернула собі це місто, головним чином, через слабкість Габсбургів та інтриги французьких дипломатів.
Як результат закулісних маневрів французької дипломатії в Белграді, в 1740 році був укладений договір між Францією та Османською імперією. Названий «капітуляцією», цей документ протягом тривалого часу був основою для особливих привілеїв, отриманих усіма державами на території імперії. Формальний початок домовленостям було покладено ще в 1251 році, коли мамлюкські султани в Каїрі визнали Людовика IX Святого, короля Франції. Мехмед II, Баєзід II і Селім I підтверджували цю угоду і використовували її як зразок у відносинах з Венецією та іншими італійськими містами-державами, Угорщиною, Австрією та більшістю інших європейських країн. Одним з найважливіших був договір 1536 року між Сулейманом I і французьким королем Франциском I. У відповідності з договором 1740 року, французи отримали право вільно пересуватися й торгувати на території Османської імперії під повним захистом султана, їхні товари не обкладалися податками, за винятком імпортно-експортних зборів, французькі посланці та консули набували судову владу над співвітчизниками, які не могли бути заарештовані за відсутності представника консульства. Французам було надано право зводити і вільно користуватися своїми церквами; ті ж привілеї були закріплені в межах Османської імперії і за іншими католиками. Крім того, французи могли брати під свій захист португальців, сицилійців і громадян інших держав, які не мали послів при дворі султана.
Закінчення у 1763 Семилітньої війни ознаменувало початок нових атак проти Османської імперії. Незважаючи на те, що французький король Людовик XV направив в Стамбул барона де Тота для модернізації султанської армії, османи зазнали поразки від Росії в придунайських провінціях Молдова і Валахія і були змушені підписати в 1774 році Кючук- Кайнарджийський мирний договір. Крим отримав незалежність, а Азов відійшов до Росії, яка визнала кордон з Османською імперією по річці Буг. Султан обіцяв забезпечити захист християн, що проживали в його імперії, і дозволив присутність в столиці російського посла, який отримав право представляти інтереси його християнських підданих. Починаючи з 1774 року і аж до Першої світової війни російські царі посилалися на Кючук- Кайнарджийський договір, виправдовуючи свою роль у справах Османської імперії. У 1779 році Росія отримала права на Крим, а в 1792 російський кордон відповідно до Ясського мирного договору було пересунуто на Дністер.
Час диктував зміни. Ахмед III (роки правління 1703-1730) запросив архітекторів, які будували йому палаци і мечеті в стилі Версаля, і відкрив у Стамбулі друкарню. Найближчі родичі султана більше не сиділи в суворому ув'язненні, деякі з них почали вивчати наукову і політичну спадщину Західної Європи. Однак Ахмед III був убитий консерваторами, а його місце зайняв Махмуд I, при якому був втрачений Кавказ, який перейшов до Персії, і тривав відступ на Балканах. Одним з видатних султанів став Абдул-Хамід I. За час його правління (1774-1789 роки) були вироблені реформи, в Стамбул були запрошені французькі викладачі та технічні фахівці. Франція сподівалася врятувати Османську імперію і не допустити Росію до Чорноморських проток і в Середземне море.
Селім III (роки правління 1789-1807) сформував кабінет міністрів у складі 12 осіб за типом європейських урядів, поповнив скарбницю і створив новий військовий корпус. Для них були створені нові навчальні заклади, які були покликані виховувати цивільних службовців в дусі ідей Просвітництва. Знову були дозволені друковані видання, а роботи західних авторів стали перекладатися на турецьку мову.
У перші роки Французької революції Османська імперія була залишена європейськими державами наодинці з її проблемами. Наполеон розглядав Селіма як союзника, вважаючи, що після поразки мамлюків султан зможе зміцнити свою владу в Єгипті. Проте Селім III оголосив війну Франції і відправив свій флот і армію на захист провінції. Врятував турків від поразки тільки британський флот, що знаходився в Олександрії і біля берегів Леванту. Цей крок Османської імперії втягнув її у воєнні та дипломатичні справи Європи .
Тим часом в Єгипті після відходу французів до влади прийшов Мухаммад Алі, уродженець македонського міста Кавала, що служив у турецькій армії. У 1805 році він став губернатором провінції, що відкрило нову главу в історії Єгипту .
Після укладення Амʼєнського мирного договору в 1802 році були відновлені відносини з Францією, і Селімові III вдалося зберігати мир аж до 1806 року, коли Росія вторглася в її придунайські провінції. Англія надала допомогу своєму союзнику Росії, пославши свій флот через Дарданелли, але Селімові вдалося прискорити відновлення оборонних споруд, і англійці були змушені відплисти в Егейське море. Перемоги французів у Центральній Європі зміцнили позиції Османської імперії, але в столиці почався заколот проти Селіма III. У 1807 році, під час відсутності в столиці головнокомандувача імператорським військом Байрактара, султан був позбавлений влади, а на трон вступив його двоюрідний брат Мустафа IV. Після повернення Байрактара в 1808 році Мустафу IV стратили, але спершу заколотники задушили Селіма III, якого було ув’язнено. Єдиним представником чоловічої статі з правлячої династії залишився Махмуд II.
За Махмуда ІІ (роки правління 1808-1839) в 1809 році Османська імперія і Великобританія уклали знаменитий Дарданелльський мир, який відкривав турецький ринок для британських товарів на умовах визнання Великобританією закритого статусу Чорноморських проток для військових суден в мирний для турків час. Раніше Османська імперія дала згоду на приєднання до створеної Наполеоном континентальної блокади, тому договір був сприйнятий як порушення колишніх зобов'язань. Росія почала військові дії на Дунаї і захопила ряд міст в Болгарії та Валахії. За Бухарестським договором 1812 року до Росії відійшли значні території, а вона відмовилася від підтримки повстанців у Сербії. На Віденському конгресі в 1815 році Османська імперія була визнана європейською державою.
Під час Французької революції перед країною постали дві нові проблеми. Одна з них зріла вже давно: через ослаблення центру від влади султанів вислизали відокремлені провінції. У Епірі заколот підняв Алі-паша Янінський, що правив провінцією як суверен і підтримував дипломатичні відносини з Наполеоном та іншими європейськими монархами. Аналогічні виступи відбулися також у Відині, Сидоні, Багдаді та інших провінціях , що підривало владу султана і скорочувало податкові надходження в імперську скарбницю. Найсильнішим з місцевих правителів (пашів) в кінцевому підсумку став Мухаммад Алі в Єгипті.
Інший важко вирішуваною для країни проблемою виявилося зростання національно-визвольного руху, особливо серед християнського населення Балкан. На піку Французької революції Селім III в 1804 році зіткнувся з повстанням, піднятим сербами на чолі з Карагеоргієм (Георгієм Петровичем). Віденський конгрес (1814-1815 роки) визнав Сербію напівавтономною провінцією у складі Османської імперії на чолі з Мілошем Обреновичем, суперником Карагеоргія .
Майже відразу ж після поразки Французької революції і падіння Наполеона Махмуд II зіткнувся з грецькою національно-визвольною революцією. Махмуд II мав шанси перемогти, особливо після того, як вдалося переконати номінального васала в Єгипті Мухаммада Алі послати на підтримку Стамбула свою армію і флот. Однак збройні сили паші були розгромлені після втручання Великобританії, Франції та Росії. У результаті прориву російських військ на Кавказі та їх настання на Стамбул Махмуду II довелося підписати в 1829 році Адріанопольський мирний договір, за яким визнавалася незалежність королівства Греція. Через кілька років армія Мухаммада Алі під командуванням його сина Ібрагіма-паші захопила Сирію і опинилася в небезпечній близькості від Босфору в Малій Азії. Виручив Махмуда II тільки російський морський десант, що висадився на азіатському березі Босфору як застереження Мухаммаду Алі. Після цього Махмуду так і не вдалося позбутися російського впливу до тих пір, поки він не підписав в 1833 році принизливий Ункяр-Іскелесійський договір, який надавав російському царю право «захищати» султана, а також закривати і відкривати на свій розсуд Чорноморські протоки для проходу іноземних військових судів.
Період після Віденського конгресу, ймовірно, виявився найбільш руйнівним для Османської імперії. Відокремилася Греція; Єгипет при Мухаммаді Алі, який, до того ж, захопивши Сирію і Південну Аравію, став фактично незалежним; напівавтономними територіями стали Сербія, Валахія і Молдавія. За час наполеонівських воєн Європа значно зміцнила свою військову і промислову міць. Ослаблення османської держави приписують в певній мірі влаштованої Махмудом II в 1826 році різанині яничарів.
Уклавши Ункяр-Іскелесійский договір, Махмуд II сподівався виграти час для перетворення імперії. Проведені ним реформи були настільки відчутні, що мандрівники, які відвідували Туреччину в кінці 1830-х років, відзначали, що за останні 20 років в країні відбулося більше змін, ніж за попередні два століття. Замість яничар Махмуд створив нову армію, підготовлену та екіпіровану за європейським зразком. Для навчання офіцерів новому військовому мистецтву були найняті прусські офіцери. Офіційним одягом цивільних чиновників стали фези і сюртуки. Махмуд намагався впровадити в усі сфери управління новітні методи, розроблені в молодих європейських державах. Вдалося реорганізувати фінансову систему, упорядкувати діяльність судових органів, поліпшити дорожню мережу. Були створені додаткові навчальні заклади, зокрема , військові та медичні коледжі . У Стамбулі та Ізмірі почали видаватися газети.
В останній рік життя Махмуд знову вступив у війну зі своїм єгипетським васалом. Армія Махмуда була розбита в Північній Сирії, а його флот в Олександрії перейшов на сторону Мухаммада Алі.
Старшому синові і наступникові Махмуда II, Абдул-Меджида (роки правління 1839-1861), виповнилося всього 16 років. Без армії і флоту він виявився безпорадним перед переважаючими силами Мухаммада Алі. Його врятували дипломатична і військова допомога Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії. Франція спочатку підтримала Єгипет, але узгоджені дії європейських держав дозволили знайти вихід з глухого кута: паша отримав спадкове право на управління Єгиптом під номінальним сюзеренітетом османських султанів. Це положення було узаконено Лондонським договором 1840 року і підтверджено Абдул- Меджидом в 1841 році. У тому ж році була укладена Лондонська конвенція європейських держав, за якою військові судна не повинні були проходити через Дарданелли і Босфор у мирний для Османської імперії час, а підписавши її держави брали на себе зобов'язання сприяти султану у збереженні суверенітету над чорноморськими протоками.
Під час боротьби зі своїм сильним васалом Абдул-Меджид в 1839 році оприлюднив хатт-і шериф («священний указ»), що оголошував про початок реформ в імперії, з яким перед вищими державними сановниками та запрошеними послами виступив головний міністр Решид-паша. Документ скасовував страту без суду, гарантував правосуддя для всіх громадян незалежно від їх расової чи релігійної приналежності, засновував судову раду для прийняття нового кримінального кодексу, відміняв систему відкупу, змінював методи комплектування армії і обмежував термін військової служби.
Стало очевидним, що імперія виявилася вже більше не здатною захистити себе в разі військового нападу з боку будь-якої з великих європейських держав. Решид-паша, який служив раніше послом в Парижі та Лондоні, розумів, що необхідно зробити певні кроки, які показали б європейським державам, що Османська імперія здатна до самореформування і керована, тобто заслуговує збереження в якості незалежної держави. Хатт-і шериф як би був відповіддю на сумніви європейців. Однак в 1841 році Решид був відсторонений від посади. У наступні кілька років його реформи були припинені, і лише після його повернення до влади в 1845 році вони знову почали втілюватися в життя за підтримки британського посла Стратфорда Каннінга. Цей період в історії Османської імперії відомий як танзимат («впорядкування»), включав реорганізацію системи управління та перетворення суспільства відповідно до стародавніх мусульманських і османських принципів терпимості. Тоді ж розвивалася освіта, розширилася мережа шкіл, сини з відомих сімей почали навчатися в Європі. Багато османів стали вести західний спосіб життя. Збільшувалося число видаваних газет, книг і журналів, а молоде покоління сповідувало нові європейські ідеали.
Одночасно швидко зростала зовнішня торгівля, але приплив європейської промислової продукції негативно позначився на фінансах і економіці Османської імперії. Імпорт британських фабричних тканин зруйнував кустарне текстильне виробництво і викачав з держави золото і срібло. Ще одним ударом по господарству стало підписання в 1838 Балто-Лиманської торгової конвенції, за якою імпортні мита на товари, що ввозяться в імперію, заморожувалися на рівні 5 %. Це означало, що закордонні комерсанти могли діяти в імперії на рівних з місцевими купцями. В результаті більша частина торгівлі в країні опинилася в руках іноземців, які відповідно до «капітуляції» були звільнені від контролю з боку чиновників.
Лондонська конвенція 1841 року скасувала особливі привілеї, які російський імператор Микола I отримав за секретним додатком до Ункяр-Іскелесійського договором 1833 року. Посилаючись на Кючук-Кайнарджийський договір 1774 року, Микола I почав наступ на Балканах і зажадав особливого статусу і прав для російських ченців у святих місцях в Єрусалимі і Палестині. Після відмови султана Абдул-Меджида задовольнити ці вимоги почалася Кримська війна. На допомогу Османської імперії прийшли Великобританія, Франція і Сардинія. Стамбул став передовою базою для підготовки бойових дій у Криму, а наплив європейських моряків, армійських офіцерів і цивільних чиновників залишив незгладимий слід на османському суспільстві. Паризький договір 1856 року, який завершив цю війну, оголосив Чорне море нейтральною зоною. Європейські держави знову визнали турецький суверенітет над чорноморськими протоками, і Османська імперія була прийнята в «союз європейських держав». Румунія отримала незалежність.
Після Кримської війни султани почали позичати гроші у західних банкірів. Ще в 1854 році не маючи практично ніякого зовнішнього боргу, османський уряд дуже швидко став банкрутом, і вже в 1875 році султан Абдул-Азіз був винний європейським власникам облігацій майже один мільярд доларів в іноземній валюті.
У 1875 році великий візир заявив, що країна більше не в змозі виплачувати відсотки за борги. Гучні протести і тиск з боку європейських держав змусили османську владу підвищити податки в провінціях. У Боснії, Герцеговині, Македонії та Болгарії почалися хвилювання. Уряд направив війська для «умиротворення» повсталих, в ході чого була проявлена небачена жорстокість, що вразила європейців. У відповідь Росія відправила добровольців на допомогу балканським слов'янам . У цей час у країні виникає таємне революційне товариство «Нових османів», що виступали за конституційні реформи на батьківщині.
У 1876 році Абдул-Азіз, який змінив свого брата Абдул-Меджида в 1861 році, був позбавлений влади за некомпетентність Мідхат-пашею і Авні -пашею , керівниками ліберальної організації конституціоналістів. На трон вони посадили Мурада V, старшого сина Абдул-Меджида, який виявився психічнохворим і всього через кілька місяців був зміщений, а на трон був зведений Абдул-Хамід II, ще один син Абдул-Меджида.
Абдул-Хамід II (роки правління 1876-1909) відвідував Європу, і багато хто пов'язував з ним великі надії на ліберальний конституційний режим. Однак на момент його вступу на престол турецький вплив на Балканах був у небезпеці незважаючи на те, що османським військам вдалося розгромити боснійських і сербських повстанців. Такий розвиток подій змусив Росію виступити із загрозою відкритого втручання, проти чого різко висловлювалися Австро-Угорщина та Велика Британія. У грудні 1876 року в Стамбулі була скликана конференція послів, на якій Абдул-Хамід II оголосив про введення конституції Османської імперії, яка передбачала створення виборного парламенту, уряду, який мав звітувати перед парламентом, та інших атрибутів європейських конституційних монархій. Однак жорстоке придушення повстання в Болгарії все ж призвело в 1877 році до війни з Росією. У зв'язку з цим Абдул-Хамід II призупинив дію Конституції на період війни. Таке положення зберігалося аж до молодотурецької революції 1908 року.
Тим часом на фронті військова обстановка складалася на користь Росії, чиї війська вже стояли табором під стінами Стамбула. Великій Британії вдалося перешкодити захопленню міста, пославши флот в Мармурове море і пред'явивши Санкт -Петербургу ультиматум з вимогою припинити військові дії. Спочатку Росія нав'язала султану вкрай невигідний Сан-Стефанський договір, за яким більша частина європейських володінь Османської імперії увійшла до складу нового автономного утворення - Болгарії . Проти умов договору виступили Австро-Угорщина та Велика Британія. Все це спонукало німецького канцлера Бісмарка скликати в 1878 році Берлінський конгрес, на якому розміри Болгарії були скорочені, але була визнана повна незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії. Кіпр відійшов до Великої Британії, а Боснія і Герцеговина до Австро-Угорщини. Росія отримала фортеці Ардахан, Карс і Батум (Батумі) на Кавказі; для регулювання судноплавства на Дунаї створювалася комісія з представників придунайських держав, а Чорне море і Чорноморські протоки знову отримували статус, передбачений Паризьким договором 1856 року. Султан обіцяв однаково справедливо керувати всіма своїми підданими, і європейські держави порахували, що Берлінський конгрес назавжди вирішив складну Східну проблему.
Протягом 32-річного правління Абдул-Хаміда II Конституція фактично так і не вступила в дію. Одним з найважливіших невирішених питань було банкрутство держави. У 1881 році під іноземним контролем було створено Управління Османського державного боргу, на яке поклали відповідальність за виплати європейських облігаціях. Протягом декількох років була відновлена довіра до фінансової стабільності Османської імперії, що сприяло участі іноземного капіталу в будівництві таких великих об'єктів, як Анатолійська залізниця, що зв'язала Стамбул з Багдадом.
У ці роки на Криті й у Македонії відбулися національні повстання. На Криті криваві зіткнення мали місце в 1896 і 1897 роках, що призвело до війни імперії з Грецією в 1897 році. Після 30-денних боїв втрутилися європейські держави, щоб врятувати Афіни від захоплення османської армією. Громадська думка в Македонії схилялася або до незалежності, або до союзу з Болгарією.
Стало очевидним , що майбутнє держави пов'язане з молодотурками. Ідеї національного піднесення пропагувалися деякими журналістами , найбільш талановитим з яких був Намік Кемаль. Цей рух Абдул-Хамід намагався придушити арештами, засланнями і стратами. Водночас таємні турецькі товариства процвітали у військових штаб-квартирах по країні і в таких віддалених місцях, як Париж, Женева та Каїр. Найбільш ефективною організацією виявився таємний комітет «Єднання і прогрес», який створили «молодотурки».
У 1908 році розміщені в Македонії війська повстали і зажадали втілення в життя Конституції 1876 року. Абдул-Хамід був змушений з цим погодитися, не маючи можливості застосувати силу. Відбулися вибори до парламенту і формування уряду з відповідальних перед цим законодавчим органом міністрів. У квітні 1909 році в Стамбулі спалахнув контрреволюційний заколот, який, проте, був швидко придушений збройними частинами з Македонії. Абдул-Хамід був позбавлений влади і відправлений у вигнання, де й помер у 1918 році. Султаном був проголошений його брат Мехмед V.
Незабаром уряд молодотурків зіткнувся із внутрішніми розбратами і новими територіальними втратами в Європі. У 1908 році в наслідок революції в Османській імперії Болгарія проголосила свою незалежність, а Австро-Угорщина відторгнула Боснію і Герцеговину. Молодотурки були безсилі перешкодити цим подіям, а в 1911 році виявилися втягнутими в конфлікт з Італією, яка вторглася на територію сучасної Лівії. Війна закінчилася в 1912 році тим, що провінції Тріполі та Кіренаїка стали італійською колонією. На початку 1912 року Крит об'єднався з Грецією, а пізніше в тому ж році Греція, Сербія, Чорногорія і Болгарія почали Першу Балканську війну, спрямовану проти Османської імперії.
Протягом декількох тижнів османи втратили всі свої володіння в Європі, за винятком Стамбула, Едірне і Яніни в Греції та Скутарі в Албанії. Великі європейські держави, стурбовано спостерігали, як руйнувалася рівновагу сил на Балканах, зажадали припинити військові дії і провести конференцію. Молодотурки відмовилися здати міста, і в лютому 1913 році бої відновилися. За кілька тижнів Османська імперія повністю позбулася своїх європейських володінь, за винятком зони Стамбула і проток. Молодотурки були змушені піти на перемир'я і формально відмовитися від вже втрачених земель. Однак переможці відразу почали міжусобну війну. Османи увійшли в зіткнення з Болгарією з метою повернути Едірне і європейські райони, що прилягали до Стамбулу. Друга Балканська війна завершилася в серпні 1913 року підписанням Бухарестського договору, проте через рік вибухнула Перша світова війна.
Розвиток подій після 1908 року послабив уряд молодотурків та ізолювало його в політичному відношенні. Він намагалося виправити це становище, пропонуючи альянси більш сильним європейським державам. 2 серпня 1914 року, незабаром після початку війни в Європі, Османська імперія уклала секретний союз з Німеччиною. З турецької сторони в переговорах брав участь пронімецько налаштований Енвер-паша, провідний член тріумвірату молодотурків і військовий міністр. Через кілька днів два німецьких крейсери «Гебен» і «Бреслау» сховалися в протоках. Османська імперія придбала ці військові кораблі, в жовтні провела їх в Чорне море і обстріляла російські порти, оголосивши таким чином війну Антанті.
Взимку 1914-1915 років османська армія зазнала величезних втрат, коли російські війська увійшли до Вірменії. Побоюючись, що там на їхньому боці виступлять місцеві жителі, уряд санкціонував розправу над вірменським населенням в східній Анатолії, яку багато дослідників згодом назвали геноцидом вірмен. Тисячі вірмен були депортовані до Сирії. У 1916 році прийшов кінець османському правлінню в Аравії: повстання підняв підтриманий Антантою шериф Мекки Хусейн ібн Алі. В результаті цих подій османський уряд остаточно розвалився, хоча турецькі війська за німецької підтримки домоглися ряду важливих перемог: у 1915 році вдалося відбити напад Антанти на протоку Дарданелли, а в 1916 - взяти в полон в Іраку британський корпус і зупинити просування російських на сході. Під час війни був скасований режим капітуляцій і підвищені митні тарифи для захисту внутрішньої торгівлі. До турків перейшов бізнес виселених національних меншин, що допомогло створити ядро нового турецького торгового і промислового класу. У 1918 році, коли німці були відкликані для оборони лінії Гінденбурга, Османська імперія почала терпіти поразки. 30 жовтня 1918 року турецькі та британські представники уклали перемир'я, за яким Антанта отримувала право «займати будь-які стратегічні пункти» імперії і контролювати Чорноморські протоки.
Доля більшості провінцій османської держави була визначена в секретних договорах Антанти ще під час війни. Султанат дав згоду на відділення областей з переважно нетурецьким населенням. Стамбул був окупований силами, які мали свої зони відповідальності. Росії були обіцяні Чорноморські протоки, включаючи Стамбул, але Жовтнева революція призвела до анулювання цих домовленостей . У 1918 році помер Мехмед V, і на трон вступив його брат Мехмед VI, який хоча і зберіг уряд у Стамбулі, але насправді потрапив в залежність від Союзних окупаційних сил. Наростали проблеми у внутрішніх районах країни, далеко від місць дислокації військ Антанти і владних інститутів, що підпорядковувалися султанові. Загони османської армії, які поневірялися по великих околицях імперії, відмовлялися скласти зброю. Британські, французькі та італійські військові контингенти зайняли різні частини Туреччини. За підтримки флоту Антанти в травні 1919 року грецькі збройні з'єднання висадилися в Ізмірі і почали просування в глиб Малої Азії, щоб взяти під захист греків в Західній Анатолії. Нарешті, в серпні 1920 року був підписаний Севрський мирний договір. Жодна область Османської імперії не залишилася вільною від іноземного нагляду. Для контролю за чорноморськими протоками і Стамбулом була створена міжнародна комісія. Після того як на початку 1920 року в результаті зростання національних настроїв відбулися хвилювання, в Стамбул увійшли британські війська.
Навесні 1920 року Мустафа Кемаль, найуспішніший османський воєначальник періоду війни, скликав в Анкарі Великі національні збори. Він прибув зі Стамбула в Анатолію 19 травня 1919 року (дата, від якої почався відлік турецької національно-визвольної боротьби), де об'єднав навколо себе патріотичні сили, які прагнули до збереження турецької державності та незалежності турецької нації. З 1920 по 1922 роки Кемаль і його прихильники розгромили ворожі армії на сході, півдні та заході й уклали мир з Росією, Францією та Італією. Наприкінці серпня 1922 року грецька армія безладно відступила в Ізмір і в прибережні райони. Потім загони Кемаля попрямували до Чорноморських проток, де розташовувалися британські війська. Після того як парламент Великої Британії відмовився підтримати пропозицію почати військові дії, англійський прем'єр-міністр Ллойд Джордж пішов у відставку, а війна була відвернена підписанням перемир'я в турецькому місті Муданья. Британський уряд запропонувало султану і Кемалю послати своїх представників на мирну конференцію, яка відкрилася в Лозанні (Швейцарія) 21 листопада 1922 року. Однак Великі національні збори в Анкарі скасувало султанат, і Мехмед VI, останній османський монарх, покинув Стамбул на британському військовому кораблі 17 листопада.
24 липня 1923 року був підписаний Лозаннський договір, за яким визнавалася повна незалежність Туреччини. Були скасовані Управління османського державного боргу та Капітуляції, скасовувався іноземний контроль над країною. Одночасно Туреччина погодилася демілітаризувати Чорноморські протоки. Провінція Мосул з її нафтовими родовищами відійшла до Іраку. 6 жовтня 1923 британські війська залишили Стамбул , і 29 жовтня 1923 Туреччина була проголошена республікою, яка й стала правонаступницею Османської імперії, а її першим президентом був обраний Мустафа Кемаль.
Династія Османів, маючи ще релігійну владу халіфа, призначила на цю роль Абдул-Азіза ІІ. Проте 1924 року Великі національні збори скасували й цю посаду. Таким чином, імперія та імперська династія Османів припинили своє існування.
Географічне поширення
Османська імперія (території сучаних Теруччини, Вірменії, Азербайджану, Єгипту, Ізраїлю, Лівії, Ірану, Алжиру, України, Угорщини, Македонії, Румунії, Сербії, Чорногорії, Греції, Молдови та ін.)
О. І. Галенко. Османська імперія //Енциклопедія історії України: Т. 7. Мл - О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2010. с. 652 – 664.
Немає коментарів:
Дописати коментар