1
Д.І.Донцов
Для сентиментального політика, котрий звик до кожного громадського з’явища світового значіння підходити з моральним критерієм маломістечкового pater familias, неприємно мусить вражати самий тон цих статтей, в котрих наші автори забирають голос про неісторичні надії. „Відпадки націй” (Völkerabfälle), „ці хлопаки” (dies Burschen) – це ще найделікатнійші епітети, уділювані неісторичним народам. їх змагання до рівноправности або висміюються як боротьба за „право рабувати худобу” (Recht auf Viehraub), або осуджуються, як рухи реакційні, що мають бути знищені безпощадним террором. Для філістерів, що з задоволенням вишукують у великих людей брак цих моральних чеснот, які посідають вони самі, аби хоч таким способом довести свою над ними вищість – твори Маркса і Енгельса про інтересуюче нас питання дають дійсно богатий матеріял. Кожний, у кого брак оригінальности думки заступає „благородне обурення”, міг би написати цілі статті про „національну нетолерантність” Маркса або „тевтонську зарозум;лість” Енгельса. Оскільки він мав би рацію – до цього я ще верну. Тут зазначу лише, що для зрозуміння та оцінки поглядів обох авторів (також Ляссаля) на національні питання, конечно потрібно представити собі те історичне окружения, серед котрого вони зродилися і повстали.
Це окружения була Європа [18]48-го і пізнійших років минулого [19] віку. Це був час, коли вперше голосною луною розкотилися в німецьких і слов’янських краях перші кроки парнаської революції. Це був час конвульсивного пориву європейської демократії на зустріч новим ще тоді засадам лібералізму. Перемога буржуазної демократії мала на думку Енгельса і Маркса розчистити дорогу демократії соціальній. На дорозі сьому побідному походови демократії, що так блискуче зачався над Сеною, стояли три консервативні сили тодішньої Європи: Прусія, Австрія і Росія. Що дивного, що всіх, хто виступав проти цих сил, всі щирі демократи (а між ними Енгельс і Маркс) вітали яко пожаданих союзників, яко революціонерів, перецінюючи часто і їх фактичну силу, і їх дійсну революційність.
Боротьба між демократичною і реакційною Європою в [18]48-ім році досягла свого найвищого пункту. І ось, в сей час, коли гаслом обох противників стало – „або пан, або пропав”, – в сей час з’являються на історичній арені якісь відпадки націй „Völkerabfälle”, – про котрих досі майже нічого не чулося, історії котрих не зналося, котрі явно для всіх виступали в ролі звичайних шахматних фігур в руках офіціяльних гравців з Відня або Петербурга. Чи то в австрійській армії, що билася в Італії і на Угорщині (хорвати), чи то в хлопських ватагах, що мордували польську шляхту (українці), скрізь революційний рух великих історичних націй напотикався на цих попихачів обскурантизму, на ту саму темну масу, що досі сиділа тихо і лиш тоді виявляла свою активність, коли ходило о подання помочі реакції.
В такій ситуації нема чого дивуватися, тцо ці неісторичні народи, що дали себе ужити яко знаряддя реакції – сконцентрували на собі цілий гнів, цілу ненависть Маркса і Енгельса – цих передових борців європейської демократії. Не потребуємо дивуватися і тому, що наслідком цієї суб’єктивної оцінки була: з – одної сторони непотрібна ідеалізація революційних змагань поляків і мадярів, з другої – брак глибшого розуміння головних пружин контрреволюційності націй неісторичних.
Тою вихідною точкою, з котрої основоположники наукового соціялізму оцінювали ріжйі національні рухи – були інтереси західноєвропейського пролетаріату. В 80-х роках XIX в. писав Енгельс до Бернштейна:
„Ми маємо працювати раз для визволення західноєвропейського пролетаріату і цій меті пожертвувати все інше. І як би нас не цікавили балканські слов’яне, скоро їх змагання до свободи стають в супереч з інтересами пролетаріату, можуть вони про мене хоч згинути (können sie mir gestohlen werden). Ельзасці також пригнічені… Але коли б вони в переддень явно наближаючоїся революції захотіли спровокувати війну між Францією і Німеччиною, порізнити ці два народи і через те відложити революцію, – тоді я кажу: „Стій! Ви можете мати бодай стільки терпеливости, що і європейський пролетаріат. Визволиться він, будете вільні й ви… Таке ж і з слов’янами… І коли з повстання цих хлопаків (балканськнх слов’ян – Д.) має вибухнути світова війна, котра зіпсувала би нам цілу теперішню революційну ситуацію, то ми мусимо без пардону їх право рабувати худобу принести в жертву інтересам європейського пролетаріату” [„Aus dem liter. Nachlass von K. Marx, P. Engels u. F. Lassal”. В. III, s. 77 – 78 u.ff.].
В [18]48-ім році інтереси європейського пролетаріату часово покривалися з інтересами революції, з інтересами демократії. Особливо так було в Німеччині і Австрії. Ось чому в цих краях робітнича кляса виступала в цей період яко скрайнє крило демократичної партії. Для того ж і на національні питання наші автори задивлялися з точки погляду інтересів демократичної Європи. Відповідно до того всі нації європейського континенту ділено на дві категорії, нації революційні – мад’яри, німці, італійці, французи, поляки, будучина котрих була тісно зв’язана з перемогою революції, і нації контрреволюційні – всі, з невеликими винятками, слов’яне, що перекинулися на сторону реакції і для того мали бути стероризовані і знищені щасливими переможцями. Ось чому Енгельс позволяв собі виступати навіть в обороні антихорватської політики Угорщини, а позволения говорити в угорськім парламенті по-хорватськи було, на його думку, „одиноке, що можна (в цій політиці) закинути мад’ярам “.
Наведені, вище слова, характеризуючі відношення Енгельса до неісторичних націй („мали бути знищені”), були до нього рівночасно і формулованням політичної задачі дня, і ствердженням історичного факту. Знищення, занепад неісторичних націй уявляв собі Енгельс (і Маркс) не лиш яко ціль політики європейської демократії, але і яко історичний процес, не лише як щось, що повинно наступити, але як щось, що вже стає. Кажучи словами Гегеля, змагання неісторичних націй в цей період стали в супереч з „духом світової історії” або, як сказали би тепер, з головними тенденціями розвою тої епохи, котрі полягали на здійсненню ідеалів революції. Неісторичні нації виступили проти „духа часу”, проти демократії, тому мусілн бути роздавлені колесом історії.
Серед усіх народів і народців Австрії – читаємо у Енгельса – є лише три, що були носителями поступу, котрі ще й тепер здібні до життя. Се – німці, поляки і мад’яри.
„Всі иньші меньші і більші племена і народи мають перед усім місію загинути в революційній світовій бурі” [Aus dem liter. Nachlass z. Marx, Engels u. Lassall. В. III s. 236].
Кілька сторінок далі, ті самі народи називаються „рештками роздавлених історією націй”, котрі, аж до їх „повної денаціоналізації або вигублення” мають грати ролю контрреводюційннх сил. ;] поміж цих націй не виключає Енгельс і полудневих слов’ян [Ibidem, s. 241]. Тому одинока перспектива, що стелеться в будуччині перед сими народами, – це „бути зметеними з поверхні землі” [Ibidem, s. 245]. Ще різкіше висловлюється Енгельс в уміщеній в „Neue Rheinіsche Zeіtung” статті про „Демократичний панславізм” (N. R. Z. 14.02.1849 р.), де безапеляційно проголошується, що „опріч поляків, росіян, хіба ще турецьких слов’ян, жодний слов’янський народ не має будучини”.
Майже ті самі думки здибуємо у Маркса. Чехи у нього є „після свідоцтва всіх знаних нам фактів… нація умираюча” [„Revolution und Kontr-Revoiution in Deutschland” (s. 62)]. Говорючи про розпуск кремзирського сойму з його слов’яиською більшістю, Маркс пише: „Тож скінчилися тепер і певно на завше спроби слов’ян Німеччини здобути самостійне національне існування” [Ibidem, s. 98]. Розбиті рештки численних націй, „котрих національність і політична активність давно була притлумлена, і котрі були змушені через це вже від тисячи років йти слідами могутнійших націй” [Ibidem, s. 98], – ось загальна характеристика дана Марксом сим народам, котрі він далі порівнює з уельсцями, басками, бретонцями і креолами.
В „Тhe Eastern Question” Маркс навіть відмовляє права називатися націями тим слов’янським народам Австрії, що цілим своїм національним організмом жиють в межах цієї держави; вони лише „додатки (appendages) або до німецької або до угорської нації і більше нічого” [„The Eastern Question”, p. 546 – 47]. Стоючи майже на тій самій лінії, що й Енгельс, в оцінці історичного значення слов’ян, Маркс одначе в своїм песимізмі не посувався так далеко, як перший. Не лише за поляками і москалями признавав Маркс право на будуччину. Це право посідали після нього рівнож і турецькі слов’яне (і греки). Після нього – греки і слов’яне були тими, що „несли поступ в усі части європейської Турції” [„The Eastern Question”, p. 26].
Лише вони були там носителями цивілізації, а турки, коли б не мали в своїх руках адміністративного і воєнного апарату, давно б зникли з європейської Турції. А в тім ці похвальні атестації Маркса цивілізаторським здібностям балканських народів (опріч турків) відносилися лише до слов’ян і греків. Про албанців, напр., Маркс був цілком иньшої думки – їх він вважав „зовсім не приготованими до цивілізації” [Ibidem, p. 6].
Третій з наших авторів – Ф. Ляссаль ні що до змісту своїх поглядів на неісторичні нації, ні що до сили і енергії виразів, мало чим ріжниться від перших двох. Австрійських слов’ян (опріч поляків) він називає „дикими і варварськими шматками народів” або „наційками” (цей останній епітет припадає між иньшим і галицьким українцям), „дикими силами природи (rohe Naturkräfte), котрими Австрія скористувалася для задавлення вільнолюбних змагань культурних народів німців, італійців і угрів [F. Lassal „Der italienische Krieg u. die Aufgabe Preussens” („Politische Reden u. Schriften”, II B. s. 381].
Що тичиться зокрема українців, то ці нечисленні згадки про них, які снотикаемо у Енгельса, Маркса і Ляссаля, часом суперечать одна другій. Вище я вже згадав, чому українцям присвячено в інтересуючій нас літературі розмірно мало місця. Інакше й не могло бути, коли зважити, яка маленька була політична вага нашої нації в тодішні часи. Нація „хлопів і попів”, темна маса, серед котрої щойно зачинав блимати перший вогник національної свідомости; маса цілком політично пасивна в Росії, ставляча перші, непевні кроки на дорозі політичного самовизначення в Австрії, не могла притягати до себе великої уваги. При таких обставинах треба лише подивляти історичну інтуїцію Маркса і Енгельса, котрі в цій аморфній масі все ж угляділи осібну націю, а не рівняли її з креолами та басками, і не залучували її яко „додаток” до москалів або поляків.
Одно місце у Маркса і два у Енгельса знаходимо ми, котрі недвозначно промовляють за тим, що обидва великі соціялісти фактично бачили в українцях націю осібну і самостійну. В „Тhe Eastern Question” ділить Маркс австрійських слов’ян на дві частини. Одна – складається з „кавалків племен, котрих історія належить до минувшини і котрих теперішній історичний розвиток зв’язаний з націями иньшої раси і мови” [„The Eastern Question”, p. 546 – 7]. Такі народи – до котрих автор між іншим зачислює словінців і чехів – не можуть навіть претендувати називатися осібними сепаратними націями. До частини другої належать „фрагменти ріжних племен, що в бігу історії відділилися від gros своїх націй і котрі, наслідком того, мають свій центр тяжіння поза Австрією” [„The Eastern Question” p. 546 – 7]. До цих Маркс залічує поляків, сербів і українців (Ruthenes), котрі (себто українці) мають свій центр тяжіння „в інших малоруських (Маlо-Russian) провінціях, з’єднаних (united) з Росією” [„The Eastern Question” p. 546 – 7].
Зіставлення обох частин цеї цитати приводить до цікавих виводів. Перед усім, Маркс вже через те одно приймає осібність української нації, що не зачислює її до першої групи австрійських слов’ян, котрій він відмовляє права називатися націями незалежними. Застосовуючи цей самий argumentum a contrario – зобачимо рівно ж, що Маркс не відмовляв будучини нашому народови, як це він робив, напр., щодо словінців, спихаючи їх до націй, котрих „історія належить до минувшини”. Уміщаючи українців до другої групи австрійських слов’ян, Маркс, очевидно, далекий був також від думки бачити в них якийсь додаток до чужих націй, подібно чехам або словінцям. Зрештою, якби Маркс бачив в нас лише „частину великого російського народу”, то не писав би, що галицькі українці гравітують до „інших українських провінцій”; написав би був просто – до Росії. В ті часи про Україну і про українців так мало зналося на Заході, що подібну скрупулятність в термінології, подібне розріжнювання „українських провінцій” від властивої Росії могло диктувати авторови хіба лише його переконання, що він фактично має тут діло з різними народами.
Коли Маркс говорить про російських українців лише принагідно, то у Енгельса знаходимо кілька рядків, в котрих безпосередно говорится про нас. Ці кілька рядків містяться в його статі „Die auswärtige Politik des russisсhen Zarenthums”, уміщеній в „Neue Zeit”, в зв’язку з польським питанням. Пишучи про російську політику в Польщі в XVIII в. та про переслідування греко-католиків в Річи Посполитій, Енгельс каже:
„Це дало великоросійським царям бажаний привід рекламувати для себе колишні литовські, але пригнічені поляками, землі яко землі чисто-російські, хоч бодай українці (Kleinrussen) (з мешканців цих земель – Д.) – після найбільшого жиючого славіста Міклошіча не говорять, жадним російським діалектом, лиже осібною (aparte) мовою” [„Die Neue Zeit”, 1890, VIII].
Як бачимо, Енгельс визнавав українців остільки самостійною нацією, що позволяв собі навіть квестіонувати правоважність анексійнйх титулів Катерини 2-ої на „литовські” землі. Друге місце у Енгельса, яке посередньо говорить про нас, здибуємо в „Volksstaat’i”. Хоч і там він уважає Україну сферою польських впливів, але говорючи про соціальні стосунки в Росії, він виразно зазначує, що під Росією „треба розуміти не цілу російську державу… але виключно Великоросію, себто край, що тягнеться на заході до Пскова і Смоленська, на полуднє до Курска і Вороніжа” [„Internationales aus dem Volksstaat, s. 49].
Ці два уступи мають безперечно своє значіння, одначе мусимо стерегтися перебільшувати їх вагу. Щодо думки Енгельса, то вона може служити рішаючим аргументом в питанню самостійності української нації хіба у цих, що звикли будувати будучину нації на фільольогічних аргументах. Маркс, правда, висловлюється трохи ясніше, але й тут не треба забувати, що у наших авторів саме визнання якогось народу за націю зовсім ще не передрішало питання, до котрої з двох ворожих національних стихій (націй революційних і контрреволюційних) дана нація має бути зачислена?
Що ж до цього питання, то не підлягає сумніву – як це зараз зобачимо – що як Маркс, так і Енгельс, рівно ж Ляссаль, дивилися на українців (правда, лише галицьких) яко на націю контрреволюційну, котра вже тим самим esse delendam (має бути знищена). Говорячи лро реакційні „нації і наційки” Австрії, котрим історія судила почесну долю – згинути з поверхні землі, Енгельс не робить жадного винятку і для австрійських українців. Дотичний уступ є остільки – з усякого погляду – характеристичний, що наводжу його в цілості:
„Щоб здавити їх (поляків. – Д.) революційний дух – пише Енгельс – вже Меттерніх апелював до українців (Ruthenen), племені, що відрізняється від поляків трохи відмінним діалектом, а головно грецькою релігією, котре з давна належало до Польщі і котре від Меттерніха довідалося, що поляки є його гнобителями” [„Aus dem liter”. В. 3, s. 237].
Не потребуємо зупинятися тут на деяких історичних неточностях наведеного уступу, як напр., на згадці про „грецьку релігію, коли в дійсностя треба було сказати „грецький обряд” (католицької релігії); рівно ж не потребуємо аж доводити, що українці і без Меттерніха і ще задовго перед ним „довідалися”, що поляки є їх гнобителями;. Ці історичні неточности важні лише о стільки, о скільки вони поможуть нам вирішити питання: чи, та оскільки мав Енгельс право, не знаючи історії України, ставляти гороскопи що до її нації і будуччини? Та до цего питання я буду мати нагоду ще вернутися. Тепер обмежуся на сконстатованню, що так само „роllice verso”, як на инші „наційки” Австрії, поглядав Енгельс і на українців. Вони були для нього лише знаряддям меттерніхівської політики, скерованої на приборкання революційних рухів великих історичних народів – німців, мад’ярів, італійців і поляків. Під цим взглядом погляди на українців Маркса, Ляссаля і Енгельса цілком ідентичні. Перший також бачить в них, подібно як у румунах, інструмент австрійського правительства, котрий воно з’єднувало собі „обіцянками і подарунками для своїх контрреволюційних цілей” [The Eastern Question, p. 6].
Ляссаль навіть називає Австрію „реакційним принципом” за те, що правительство віденське здавило революцію протегуванням і з помічю різних варварських народців (до них зачисляються й українці), котрі ледві чи не Відневі мають взагалі завдячувати своє появлення на арені історії [„F. Lassal’s politische Redeng. u. Schriften”, В. IL s. 381].
Summa summarum, погляди великих соціалістів на Україну суперечні. Там, де вони sina ira et studio підходять до .оцінки положення й значіння української нації – вони виявляють, як ми бачили, досить несподівану історичну інтуіцію; там знову, де вони мають діло з українцями – противниками революційно-настроєних іноді поляків – в них говорить лише європейський демократ [18]48-го року, для котрого цілий світ ділився лише на два табори, котрий для ворогів революції мав лише одно гасло – „pereat” (хай згине)! Що в цім смертнім присуді неісторичним націям дуже часто „der Wunsch der Vater des Gedankens war” (бажання було батьком думок) – не потрібую хіба додавати…
На цім і кінчу перегляд думок наших авторів в українській справі, застерігаючи собі остаточний вивід що до цього на прикінці статті, бо як характеристика загального методу Енгельса і Маркса в національній справі, так і взагалі інші місця з їх творів – дадуть можність зовсім змодифікувати їх безпосередні вислови про українську націю. А тепер перейду до іншого питання, котре, правда, зв’язане з питаннями, що досі були предметом нашої уваги, але котре – з огляду на його важність – розглядатиму осібно. Маю на увазі відношення наших авторів до панславізму в зв’язку з їх відношенням до неісторичних націй.
ІМХО.
Фундамент великодержавного антиукраїнського шовінізму в Європі заклали младогегеліанці К. Маркс та Ф. Енгельс. Продовжили в Росії поляк Дмовський та московит Струве.
Тепер його реанімував В. Путін і московскі та варшавські великодержавні шовіністи.
