GLOBAL PERMANENT WAR СТЕПАН БАНДЕРА.

Дочка Степана Бандери Наталія про свого батька:

"Мій незабутній тато виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога і незалежну вільну Україну"

Мої життєписні дані

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священник, був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було - Білецька.  Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого - Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський - один з основників “Маслосоюзу” і “Сільського Господаря” (українські господарські установи), Ярослав Весоловський - посол до Віденського парляменту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами.

***
У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української держави. Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем) і я був свідком формування ним з селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республіки - Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу, в січні 1919 р.

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української держави армію ген. Галлера, яка була зформована й озброєна державами Антанти з призначенням до боротьби з большевицькою Москвою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на схід. Разом з відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова, де ми зупинилися. Тут замешкали у дядька (брата матері) о. Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці ми пережили тривожні й радісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі й батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919р. Жінки й діти залишилися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати, разом із дітьми, повернулася до родинного села - Угринова Старого.

Мій батько перебув усю історію УГА на “Великій Україні” (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919-1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами з уваги на переслідування українських політичних діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угринові Старому.

Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульозу горла. Батько був на парафії в Угринові Старому до 1933 р. Того року перенесли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже після мого арештування).

***
У вересні, або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народньої школи я не ходив взагалі, бо в моєму селі, як і в багатьох інших селах Галичини, школа була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу. Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок.

Українська гімназія в Стрию була організована й втримувана спершу заходами українського громадянства, а згодом дістала право публічної, державної гімназії. Около 1925 р. польська державна влада відібрала їй окремішність, перетворивши її на українські відділи при місцевій польській державній гімназії. Українська гімназія в Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов усі вісім кляс у роках 1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав там матуральний іспит.

Матеріяльну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання й утримання забезпечили батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої сестри і брати під час шкільної науки. Літні й святкові ферії ми проводили в родинному домі, в Угринові Старому, який був віддалений від Стрия около 80 кілометрів. Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі. Крім того, почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні видатки.

Виховання і навчання в українській гімназії в Стрию відбувалося за пляном і під контролем польських шкільних властей. Проте ж деякі вчителі зуміли вкласти в обов'язуючу систему український патріотичний зміст. Але основне національно-патріотичне виховання молодь набула в шкільних молодечих організаціях.

Такими явними - леґальними організаціями в Стрию були:
Пласт - організація українського скавтінґу, і “Сокіл” - спортово-руханкове товариство. Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації середньошкільників, яка стояла в ідейному зв'язку з Українською Військовою Організацією - УВО - і мала своїм завданням виховувати дібрані кадри в національно-революційному дусі, впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річники до допоміжних дій революційного підпілля (наприклад, збірки на втримання українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським урядом українських закордонних видань, протидія спробам виломів з фронту національної солідарности - бойкоту польських товариств, конскрипції, перших виборів тощо).

До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури - в 2-му курені старших пластунів “Загін Червона Калина”, аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два місяці в лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був членом провідного звена (ланки) Стрийської гімназії.

***
Після закінчення гімназії й іспиту зрілости в половині 1927 р., я старався виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Господарській Академії, але цей плян відпав, бо я не міг одержати пашпорту на виїзд закордон. Того ж року я залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні “Просвіти”, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство “Луг” і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах.

У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записався на аґрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Студії на цьому відділі тривали вісім семестрів; два перші роки у Львові, двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябораторійних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де містилися агрономічні заведення Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-аґронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів у роках 1928-29 - 1931-32, доповнивши два останні семестри в 1932-33 році. Мої студії закінчилися абсолюторією приписаних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не вспів зробити через політичну діяльність і ув'язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р. я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.

***
У своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки “Основа” та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґри-культури на Західніх Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства “Просвіта” я відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. До моїх спортових зайнять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.

Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях Революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв'язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служба зв'язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропагандивного відділу. Одночасно я належав до студентської групи української націоналістичної молоді, яка була тісно зв'язана з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН - Організація Українських Націоналістів - я зразу став її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи.

Мої завдання в ОУН були загально-організаційні на Калуський повіт і членська праця в студентських клітинах. Одночасно я виконував різні функції у відділі пропаґанди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на Західньо-Українських Землях, опісля до цього долучився технічно-видавничий відділ, а з початком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою пропаґанди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Ґабрусевич (загинув у нім. концтаборі “Заксен-гавзен” в Оранієбурґу коло Берліну в 1944 р.). В 1932-33 рр. я виконував теж функцію заступника крайового провідника, а в половині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені від половини 1932 р., коли-то на Конференції в Празі в місяці липні завершено процес злиття УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у військову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН). Зв'язок з закордонними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації виконуваних мною організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон різними конспіративними дорогами.

***
В липні 1932 р. я з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (т. зв. Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після основуючого конґресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в Данціґу, на яких я теж був. Крім того, на вужчих конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про революційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.

Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керівництва продовжувалася в основному за дотогочасними напрямними, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших було достосоване до ситуації і до розвитку визвольного руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:

а) Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Поскільки перед тим кадрово-організаційна праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її поведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво;

б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок і т. д.);

в) Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльности самої Організації, розгорнено нову форму праці - масові акції, в яких приймали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому пляні проведено: протимонопольну акцію (бойкот продуктів державного тютюневого й алькогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського шкільництва й національного виховання;

г) Побіч революційної діяльности проти Польщі, як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М. Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства. Метою тих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й аґентурно-совєтофільську працю серед українського населення;

д) В бойових діях занехано експропорціяційні акції, які переводжено давніше проти польських державних установ, зате сильніше заакцентовано бойові акції проти національно-політичного утиску й поліційного терору польської влади супроти українців.

Цей період моєї діяльности закінчився моїм ув'язненням у червні 1934 р. Передше я був кількакратно арештований польською поліцією у зв'язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., при кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові за організування в Калуші листопадових свят-маніфестації в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р. На початку 1932 р. я був притриманий при нелеґальному переході польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі у зв'язку з атентатом на польського комісара Чеховського і т. п. Після арештування в червні 1934 р. я перебув слідство у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року і на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому я, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування атентату на міністра Броніслава Пєрацького внутрішніх справ Польщі (який відповідально керував польською екстермінаційною політикою супроти українців). У Варшавському процесі мене засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну тюрму на підставі амнестійного закону, схваленого польським сеймом під час нашого процесу. В літі 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові. Мене судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної мною Крайової Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі мені злучили з Варшавським - на досмертне ув'язнення. Після того я сидів у в'язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві - індивідуально, у Львові й Бересті. Про підготову Організації до моєї втечі, що була предметом судового процесу, я довідався щойно на волі.

Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції).

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в'язниці.

***
З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час коли розвал Польщі вже був очевидний і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі договору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один протибольшевицький фронт та достосована до нових умов. З Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмитра Маївського-Тараса. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди большевицького війська й окупаційної влади.

У Львові я був два тижні. Жив конспіративне, але з уваги на початкове неналаднання большевицької поліційної машини, користувався значною свободою рухів і ввійшов у контакт не тільки з провідним активом ОУН, а й з деякими провідними діячами українського церковного й національно-церковного життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ.

Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Організації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур'єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з 4-ма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами; частково пішком, частково поїздом прибув до Кракова. Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільногромадського життя на західніх окраїнах Українських земель поза большевицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміґрації в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамошнього осередку ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, польських в'язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії. У листопаді 1939 р. я поїхав на 2 тижні до місцевости Піщани (Пєщани) у Словаччині на лікування ревматизму, разом з двома-трьома десятками звільнених з польських тюрем українських політичних в'язнів. Серед них було багато визначних провідників націоналістичного руху на ЗУЗ. До Піщан приїхало ще декілька провідних членів ОУН, які були в останньому часі активні в організаційній праці на ЗУЗ, на Закарпатті і на еміґрації. Це уможливило відбути в Піщанах низку нарад провідного активу ОУН, на яких проаналізовано ситуацію, дотогочасний розвиток визвольної боротьби, внутрішньо-організаційні справи в краю і за кордоном. На цих нарадах викристалізувалася низка справ, важливих для дальшої боротьби ОУН, що вимагали розв'язання.

Зі Словаччини я поїхав до Відня, де теж була важлива закордонна станиця ОУН, в якій концентрувалися зв'язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також: з Закарпатською Україною. При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельник. Моя поїздка до нього була проектована ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Кракові, Піщанах і Відні мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв'язку з краєм. Я мав з'ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проектів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом. Після смерти основоположника і провідника ОУН полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУН-ом. Причиною того було з одного боку недовір'я до деяких осіб, найближчих співпрацівників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір'я зростало на підставі різних фактів його праці й організаційного життя. З другого боку, зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу. Зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перетворилося в опозиційну поставу до орієнтації на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа-Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. 3 Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. Ми сподівалися спільно переконати полк. А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження.

До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я між іншим, з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А. Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським.

Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Поскільки раніше розходження стосувалися головно до співпрацівників А. Мельника, то у висліді його становища вони мусіли звернутися так само проти нього. Полковник Мельник не погодився відсунути Я. Барановського з ключевого становища в ПУН-і, що давало йому вирішний вплив і детальний вгляд у найважливіші справи Організації, зокрема в справи крайові та зв'язків між краєм і закордоном. Так само він відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибольшевицької боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи висолювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію.

Джерело: Сайт про Степана Бандеру

Сайт про Степана Бандеру

Степан Бандера: "Перспективи української революції"
Інтерв'ю німецької радіостанції в Кельні зі Степаном Бандерою
Перше інтерв'ю провідника ОУН Степана Бандери з чужинними журналістами

Біографія - Вікіпедія
Петро Полтава: "Хто такі бандерівці та за що вони борються"
о. Ігор Цар: "За що ми любимо Бандеру"
Віктор Марченко: "Степан Бандера"
Галина Гордасевич: "Степан Бандера: людина і міф"
Danylo Chaykovsky: "STEPAN BANDERA, HIS LIFE AND STRUGGLE"
Новый взгляд на лидера украинских националистов
Б. Червак: "Історія ОУН"

 

GLOBAL PERMANET WAR. АНДРІЙ ШЕВЧЕНКО - ПЕРШИЙ ГЕНІЙ УКРАЇНСЬКОГО ФУТБОЛУ ЯКИЙ ЗРОБИВ З ГІВНА КУЛЮ.

 Українська збірна по футболу програла 1:0 Австрійській збірній.

 

Неукраїнці не розуміють суть події. Для українців все зрозуміло. 

По - перше. Для українців австрійці, як добрі опікуни і вигравати у них це западло. Тому збірна України стояла цілих два тайми. Гравці європейського рівня втрачали м'яч і добігши до штрафної Австрійської збірної били не по воротах австрійців, а намагались ударити по своїх. Українська збірна філігранно грала в піддавки. Спантеличені австрійці лише один раз попали в брамку і то ціною трамування Баумгартнера.

Чому так сталось? Чому грали в піддавки?

Пояснення просте: Австрійці - це наше українське все. Це Австрійці придумали українську мову, українські пісні, приказки, поговірки, казки знайшли якихось низькоінтелектуальних людей, які не знахто і створили з них українську націю.

Тепер зрозуміло, що вигравати в Австрійської збірної по футболу просто ганьба.

Андрій Шевченко і готовив збірну України відповідним чином. 

1. Вигравши в Австрії потрібно грати з Італійцями, а Андрій Шевченко хоч тренером в Італію.

2. Маліновському і ще де-кому теж не вигідно громити Італію.

Вирішили, що ладно з тими мовнюками і так добре, що пройшли. І це вірно. Дякуємо, аж підскакуємо. Не за один день Бог створив Землю.

По-друге. Кожен українець знає, що словосполучення "футбол України" створювали не австрійці, а люті українопати іудогромадяни Ізраїля. 

https://nesterdennez.blogspot.com/2019/06/global-permanent-war_29.html

Якби створювали австрійці то слово футбол було б українським "ногопузир", а для москалів "ногошара".

Український футбол - це фальшивка організована іудоізрелітами. Вся керівна верхівка так званого Українського футболу - це іудеї. Я не буду називати призвіща, але будь-хто може по-гуглити і все стане ясно. Робота у ПФЛ і у футболі "не бий лежачого" і має реальний гешефт.

Чому саме Андрія Шевченка вибрали "цапом відбувайлом". 

1. Українопати не безумці і розуміють, що в Україні не має футболістів українців, адже вихованням фуболістів в Україні займаються українопати, а тому  збірна команди України з футболу - це збірна команда укроманкуртів, для яких Україна мало що значить. Їх головна ціль добрий заробіток. ГРати і отримувати травми в збірній України не камільфо.

2. Призвіще Шевченко ненависне українопатам, тому в разі невиразної гри, програшу в медіа можна розвести шевченкосрач і антиукраїнське гівно накидати на вентилятор, що ми і бачили після програшу Австрії.

Зрозуміло, що геніального Андрія Шевченка призначили головним тренером збірної, а гравців збірної  набрали з рускоязичних недоучок, в яких хазяї злобні українопати з іудогромадян з паспортом Ізраїля. 

Хто з українців має сумнів, що громадянам, синам Ізраїля, українці, їх держава Україна до дупи?

Бо сказано: #ідітьусраку .

 

Само собою зрозуміло яку "українську патріотичну атмосферу" створюють іудосовки в своїх клубах: глибоко антиукраїнську, на рівні печерних релігійно-мракобісних українопатів.

Печерний антиукраїнський  світогляд, формують на базі ксенофобії притаманної іудаїзму ісламу та христомосковського мракобісся. Прийшовши  у футбольний клуб ПФЛУ українець змушений стати українопатом, або він ніколи не буде грати в цій іудо-іслаській федерації.

 

За тридцять років тільки тренери Фоменко і Сабо давали інтерв'ю української мовою. 

З футболістів говорив українською мовою Зозуля, Яремчук і Ярмоленко. 

Тренер збірної Андрій Шевченко щось промимрив пару раз українською мовою, а всі останні какалідачтокалі. З хазяїв жоден навіть не прокукурікав.

На прикладі футболу можна побачити деструктивну роль "рускага язика" і "рускага міропаніманія".

Скільки пам'ятаю, тільки поставлять рускаязичного міропанімальщіка тренером збірної СРСР, то такий отримаєш стрес після кожного матчу, що просто диву даєшся. 

Рускоязичний міропанімальщік такий підбере склад, що самий геніальний футболіст: українець, грузин, арм'янин, який попаде в той склад буде виглядати в ньому як ідіот.

Я не пам'ятаю, щоб футболіст з українських клубів, як правило рускоязичний,  прижився в на масковщині,  а футболіст з будь-якої країни легко заходит в український футбол.

Згадав. Нападник Київського динамо Анатолій Бишовець. Але він там рахувався самим тупим.

Свіжий приклад ЕВРО 2020.

В збірній РФ всі рускоязичні міропанімальщікі.

Результат приголомшуючий. 

Поки рускоязичні міропанімальщики, махлюючи, ганяють м'яча по городам і весям РФ, то ніби все їм видається правильним, або як вони кажуть ЧІКІ-ПІКІ.

Тільки-но вискочать на міжнародну арену, потрібно грати по правилам і законам, а вони не вміють і не хочуть вміти.  Негайні санкції, дискваліфікації, штрафні, пенальті і як правило неописуємі простими словами розгроми. 

Трохи виручають збірну РФ глибоко манкуртизовані українці. На ЕВРО 2020 це Дзюба і Мирончук. 

Ситуація зі збірною України не краща. 

Клуби ПФЛ, де керівники і тренери, холуї рускаязичних нацменів Ахметова, Суркісів, Коломойського, Рабіновича. Самі команди глибоко антиукраїнські сборища рускагаварящих пантавіков, любителів читать палітурки творів класичної рускої літератури "На днє", "Ідіот", "Горє от ума", "Гроза", "Мать", "Вайна і Мір" та паталогічні ігромани.

Хазяї українських футбольних клубів генетичні криптокримінальні українопати. Структура футбольних клубів кримінально-бандитські піраміди.

З 1991 року виховний процес в клубах формує рускоязичних, рускомірскіх, заниділо-мозкових манкуртизованих, пітекантропоподібних ногопузиряків.

НОГОПУЗИРЯК це на англійській ФУТБОЛІСТ.

Тридцять років рускоязично експертує ногопузирщину в цілому, всім відомий фахівець - футболтолог Франков.

Відношення хазяїв футбольних клубів до гравців паханське. Захотів пахан і розігнав клуб "Дніпро", після того, як гравці успішно виступили на європейських кубках. 

Хто вони такі, що я їм платив гроші. 

Я підозрюю що Коломойського не влаштовує те, що футболіст Зозуля україномовний.

Дві збірні по футболу РФ і УР дуже подібні між собою рускоязичним рускомірством. Все ж різниця є. 

В збірній Україні пару чоловік, хоч соромливо, але деколи дають інтерв'ю українською мовою і десь в глибині підсвідомості мають український архетип мислення і тому показують гру європейського рівня, але лише в європейських клубах. 

Там, в Європі,  за українство ніхто не глючить, крім іудоізраелітів. 

Злокозненість українопатів Андрій Шевченко сам відчув, коли погодився перейти в англійський Челсі де орудував іудоізраеліт Абрамович. Абрамович так все обтяпав, що Шевченко з ЗІРКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ФУТБОЛУ став безбарвним посміховищем і "мальчіком для бітья".

В Європі також не без українопатів і українофагів. 

Оте ФАРЕ з з криками ахтунг і азохенвей Зозулю називають нацистом, портрет Бандери їм видається символом нацизму,  гасло "Слава Україні!" Суркісу схоже  на "Зіг Хайль!",  "Героям Слава!!!" Рабіновичу  схоже на "Хайль Гітлєр!" і всі ці іудосовкові, не покаяні большевицькі комісарята біжать жалітись гроспрохвосту стендап-іудосовку Бені, а той підключає іудоізраелітську общину Євросоюза. 

В СВІТІ ЗВУЧИТЬ ГЛОБАЛЬНИЙ, АНТИУКРАЇНСЬКИЙ ГЕВУЛТ!

Рускоязичні іудосовкові генетичні українопати: журналюги, журнашлюхи, істерікопати, політолухи  висосують з великого пальця правої ноги колективний штучо індукований психоз,  який набирає глобальних маштабів, генерує маніакально-депресивну українопатію, з потьмаренням свідомості - все чисто по Зигмунду Фрейду.

Не тільки Кнесет, президент  і прем'єр Ізраїлю приймають в цьому психозі участь, а й навіть 55 конгресменів США впадають у вялобіжучу антиукраїнську сутінкову істерію.

Тепер про геніальність Андрія Шевченка. 

Майстер високого рівня з двома італійськими фахівцями вибрав з рускоязичної, рускомірської купи гною гівнофутболістів щось подібне недофутболістів і почав з того гівна ліпити КУЛЮ і таки зліпив.

Вперше за 30 років збірна України по футболу зайшла в чемпіонат Європи. 

 ЦЕ І Є УСПІХ ТРЕНЕРА І ГРАВЦІВ ЗБІРНОЇ УКРАЇНИ.

Не виключено, що зайшли в ЄВРО 2020 в супереч пристойним бонусам футбольних паханів, які вони видавали за тупу, безбарвну гру, програші і тупі нічиї.

Збірна команда України це група рускаязичних осіб, які ненавидять один одного, а разом ненавидять Україну, українців і своїх українських предків.

Якщо роботодавець виявить, що українець футболіст не кляне Україну, а українців не називає мовнюками,  то такого українця виставлять за ворота футбольного клубу, начеплять ярлик нациста, як на Зозулю і прощай футбольне життя.

Те що збірна Україна не пройшла з другого місця в 1/8 фінала винен не Андрій Шевченко і його штаб Андрій Шевченко футбольний  фахівець високого рівня. 

Не винні і оті манкуртизовані рускім міром, рузкоязичні ногопузиряки. Вище голови не підскочеш. Така їх ногопузиряться доля, терпіти гніт іудейських українопатів любителів гешефтів від новопузирщини. 

Ті хто грав за кордоном дивувались пасивності Ахметовців і Суркісят. Таке враження ніби їх проплатили за пасивність і помилки.

Хто довів до ручки український футбол? 

До ручки український футбол довели хазяї футбольних клубів ПФЛ, генетичні українопатичні українофаги, які насаджуть українцям своє рускоязичноє іудо-ісламстькоє,  рускомірскоє, футболопаніманіє.

За свої клуби Ахметов, Суркіс, Коломойський, Рабінович  дбають, а ось на гру збірної України їм глибоко на чхати. Гравцям пояснюють, що їм, граючи за збірну в першу чергу потрібно берегти свої ноги і їм платять не за те, що вони грають за збірну, а платять виключно за їх участь в грі клубної команди.

Українська збірна забила 4 голи пропустила 5. 

Московська збірна забила 2  голи, пропустила 7.

Чому ? 

І збірній РФ і УР голи забивали українці, а пропускали рускомірці.

В українській збірні просто більше українців, не просто українців по свідоцтву про народження, а ще й до того україномовних українців.

У футболі виграє той хто забиває більше.

Але я переконаний, скільки б українці не забили голів, рускомірці пропустять більше.

P.S. Постскриптум пишу  25 червня 2021. 

Отже збірна України по футболу вийшла в 1/8 фінала ЕВРО 2020. 

Що тут сказати? Чи можна, щось змінити в попередньому тексті? Ні нічого підправляти не буду.

Переучити і навчити всіх не можливо. Горбатих могила справить. 

Можу лише дати тренерам і гравцям збірної України декілька порад:

1. Давати інтерв'ю. українською мовою, а якщо хтось не вміє, то виходити на інтерв'ю з перекладачем. Буде прикольно.Спочатку буде переклад з рускага язика на українську, а потім переклад на англійську. На Московії будуть шаленіти.

2. Почати проводити розбори матчів і тренування українською мовою. Буде важко, але інтелектуальний рівень, адекватне осмислення гри і розуміння футболу різко підніметься. 

3. Силова підготовка до матчів це особистий обов'язок професіонала.

4. Слухайте уважно, що говорить Шевченко, він геніальна людина з притаманною геніальним людям толерантністю і ввічливістю. 

Виграє той хто забиває більше голів.  

Не бачиш кому віддати пас - бий по воротах противника з самих безглуздих положень.

P.P.S. 02.06.2021

Збірна України пройшла Швецію. Було видно, як шведи зневажають  українців. Шведи натуральні костоломи, а суддя не помічав цього костоломства весь матч. Шведи натурально бились на грані фола, а суддя не помічав. По суті була гра в регбі.

Характерний випадок з Ярмоленком та його жовтою карткою. Ну Беседіна рубанули в кістку, ніби попереджуючи ми вам ноги поламаєм, якщо залізете в наші заробітки.

В Римі я чекаю грубої, вандальної гри англійців, але це їм мало допоможе. Було б добре, якби на Олімпійський стадіон в Римі прийшли українці.

03.07.2021.

Футболісти Київського "Динамо" грали в піддавки.

 

GLOBAL PERMANENT WAR. ДАНИЛО ЯНЕВСЬКИЙ 25 РАЗ ДУРАК

 

Лікар історичних наук Данило Яневський і блогер Сергій Іванов для зомбування українців почали створювати вікона Овертона по націоналістичній тематиці.  

Це овертонівське відео варто подивитись як посібник з грантоїдної, іудосовкової, релігійно-мракобісної пропаганди https://youtu.be/2leendS8R9k.

При Ющенку вів себе підкреслено інтелегінтно. Начепив на шию метелика і вважав себе інтелектуалом, який стоїть понад подіями. Кожну свою базікалку в голубому ящику закінчував словами "Кохайтеся!"

Тафтовий револіцонер Данило Яневський в 2014 році не пішов в добробат, а базікав всяку ахінею на, так званому, "Громадському телебаченні" і як професіональний грантоїд, шукав грантодавця. Змість того, щоб об'язати себе мінами і кинутись, як Вітя Коробков під грузовик з бойовиками. Підстаркуватий лузер Яневський, демонстративно когось крив матюками в голубому ящику, сьорбаючи шарову каву, поки його не прогнали.

Весь 2020-й, Яневський за донати, варганить якесь їдло на кухні і пиздить хуєту. 

Здрібнів. Тепер не вилазить з кухні, що одночасно зі словесною срачкою, натовкти кендюх і ось воно щастя - життя по Троцькому, як в курнику: "НАГРАЙ БЛИЖНЬГО. ОБСЕРИ НИЖНЬОГО І ПРОБИРАЙСЯ ВВЕРХ" 

Теперь до влади в Україні дорвались чистопородні троцкісти і українопатам платят донати. За донат чи град "Бері лапату і кідай гавно на вєнтілятор". 

Після забою Бузини, звільнилось місце гівняра, яке зайняв Данило Яневський. . 

Разом з блохером Івановим зручно усілися. Яневський знову причипив собі метелика і пішла словесна діарея про Степана Бандеру. Зокрема лікар Яневський сказав, що українські націоналісти Галичини міжвоєнного періоду на території Галичини в кількості 25-ти чоловік знаходились в маргінезі, тодішнього політичного життя Речі Посполитої ІІ. 

Якісь 25 -ть украомаргіналів бігали по Галичині з пістолетами і стріляли кого попало, і на право, і наліво, і по центру, і позаду, грабували банки, почти, ювілірні майстерні.

Не важко зрозуміти кого мав на увазі лікар історичних наук, змішанокровець родом з Чернівців Данило Яневський, для якого очевидно це були українці маргінали Галичини  з відомого фото Першого Конґресу Українських Націоналістів, який відбувся у Відні в 1929 році.

Фото зафіксувавало зліва направо 1 ряд маргіналів : Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул.

Стоять зліва направо 2 ряд: маргіналів  Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський.

Стоять зліва направо 3 ряд маргіналів: Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич 

На фото 27 осіб. Чому лікар Яневський говорить про 25? Може панів Барановського і Ріко-Ярого не вважає українцями.

Маргіналізація це процес соціального падіння або перебування у невисокому й заздалегідь програшному соціальному статусі

Маргінал це:

1. Той, хто втратив колишні соціальні зв'язки і не пристосувався до нових умов життя (зазвичай, про представників національних меншин, мігрантів, вихідців із села).
2. Той, хто не визнає загальноприйнятих норм і правил поведінки.
3. Представник специфічних субкультур, політичних течій, релігій тощо.

Опис маргінальності логічно розпочати з першого маргінала зліва далі на право з тих хто сидять, а далі зліва-направо в другому і третьому рядах.

Перший зліва сидить український маргінал Юліан Вассиян народився 12 січня 1894 року  у Галицькому селі Колоденце, що неподалік Жовкви на Львівщині. 

Вассияни належав до типової української, галицької маргінальної сім’ї початку ХХ століття. Батько – вчитель, директор школи, активний маргінал - просвітянин. 

Юлій, як українець-маргінал розпочав вишкіл, як і належить маргіналу українцю з Галичини в  Львівській академічній гімназії для українців маргіналів.

В 1913 році Васиян  успішно закінчив Львівську академічну гімназію. Як і належить маргіналу знав крім української, латину, грецьку, німецьку і польську мови. В тому ж році записався на студії філоzофського факультету Львівського університету. 

Чим міг цікавитись  українець, сільський маргінал з села Колоденце ? Очевидно, що юного, сільського українця – маргінала могла  цікавити тільки фільоzофія.

У 1914 році вибухнула Перша Світова війна і маргінал  Вассиян добровольцем вступає спочатку до УСС, а згодом – до регулярних частин Української Галицької Армії. 

Чисто маргінальний поступок з точки зору Данила Яневського. 

Щодо Юлія Васияна, то він сам пішов  в смертельну небезпеку і важкі поневіряння - шлях українського вояка-маргінала. 

Тільки подумати, він,  набрався нахабства і зі зброєю в руках захищав честь української, селянської, маргінальної нації і молоду Українську державу маргіналів, в супереч закликам до миру УГКЦ і самого кардинала Андрія Шептицького. Дивно на перший погляд читати Андрія Шептицького і його заклики до українців не брати до рук зброї і не стріляти у ворогів. 

Але все просто. Брат Андрія Шептицького Станіслав був офіцером ворожої українцям колоніальної армії і не погодився йти в УГА, а й подався до пілсудчиків. За Речі Посполитої ІІ був польським генералом, За  ПНР був генералом Війська Польського. Забезпечував операцю "Вісла" під вивіскою "Червоного Хреста".  

Станіслав Шептицький отримав багато нагород від ворогів української.

Кардилал Шептицький дуже пережива, що українець з пістолетом в руках міг пошкалювати брату Стасіку шкуру і було за що. За участь в операціїї "Вісла" на стороні СРСР.

Але продовжимо про Юліана Васияна. У 1920 році Вассиян повернувся додому. Галичина уже перебувала під польською владою, тому  вояк УГА  був заарештований. Після двох років перебування у польській в’язниці Васиян виходить на волю. Всі українські маргінальні вищі навчальні заклади ляхи закрили.

Що придумав Юліан Васиян? В 1922 році вступає до таємного українського університету у Львові. Тут українець, галицький маргінал, який пройшов війну і тюрму  знову студіює фільоzофію

У 1924 році таємний Львівський університет польськими пулковніками-інтелектуалами було ліквідовано, як небезпечний осередок революційних ідей молодих українців.

Ю.Вассиян для продовження навчання змушений виїхати до Праги. Тут він навчається філософії у Карловому і Німецькому університетах та слов’янської мови в Українському Педагогічному Інституті. 

Захистивши дисертацію на тему “Поєднання розуміння філософії в її відношенні до наук про основи поетики і метафізики”, здобуває наукове звання доктора.

Життя Юліана Васияна з точки зору Данила Яневського було зразково маргінальними: класична гімназія м. Львова, факультет філософії Львівського Університету, доброволець Українських січових стрільців, УГА, тюрма, підпільний університет, Карловий університет, Німецький університет, Український педагогічний інститут і звичайна для українця – маргінала десертація і наукове звання доктора філоьоzофії.

2 листопада 1931 р. у Бродах доктора Вассияна арештувала польська поліція у справі т. зв. «конгресівців» — виявлених нею учасників Конгресу ОУН 1929 р. Маргінал відбув 4-річне ув'язнення в тюрмах Львова і Дрогобича. З початком світової війни 1939 його знову арештувано і відправлено до польського концтабору в «Березі Картузькій». У січні 1944 р. його арештувало гестапо і він опинився в концтаборі в м. Брец біля Берліна. У 1945 гестапо звільнило з тюрми. До 1950 р. жив у різних містах Баварії.

У січні 1950 року Ю.Вассиян залишає Європу та оселяється у США, спочатку у Міннесоті, а потім – Чикаго. Тут залишається Крайовим провідником ОУН до своєї смерті. Перебуваючи в США, Ю. Вассиян продовжує писати, основні його статті цього періоду виходять в часописі “Самостійна Україна”. Доживав віку у складних матеріальних умовах. Щоб заробити на кусень хліба, мив посуд у ресторанах, працював прибиральником. При цьому писав наукові праці та публікував їх в еміграційних українських виданнях.

З точки зору Данила Яневського прожив життя спранього українця-маргінала родився, університет, війна, тюрма, сума, смерть.

Другий зліва на фото сидить Дмитро́ Ю́рійович Андріє́вський  родився  у сім'ї священика 27 вересня 1892 с. Бодаква, нині Лохвицького району Полтавської області — помер 30 серпня 1976 м. Дорнштадт, ФРН. 

Середню освіту Дмитро здобув у гімназії в Лубнах. В Лубенській гімназії Дмитра почали маргіналізувати за допомогою вивчення математики, фізики, закону божого, грецької, німецької, французської мов, історії. В гімназії  існував гурток Революційної Української партії. Дмитро ознайомився  із Маніфестом «Самостійна Україна» Миколи Міхновського і перейнявся його ідеями підписався на  україномовну газету «Хлібороб», яку видавали  брати Шемети.  Атмосфера вільнодумства, захоплення «Кобзарем» Тараса Шевченка і участь у гімназійних гуртках сприяли формуванню у Дмитра національної свідомості і любові до рідного краю. Через вільнодумство власті вважали його неблагонадійним і переслідували.

Доля типового українського маргінала по Данилу Яневському.

Після закінчення гімназії у 1911 році Д. Андрієвський продовжив марганалізацію і не знайшов нічого кращого і вступив до Харківського університету, але через два семестри перейшов до Інституту цивільних  інженерів у Санкт – Петербурзі. Цілком закономірний шлях українця маргінала.

Переїхавши до столиці імперії,  Дмитро вступає  до української студентської громади. Почав передплачувати львівський «Літературно – науковий вісник» та журнал «Украинская жизнь», який видавав у Москві Симон Петлюра. Він був знайомий із чільними діячами Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, яке очолював видатний український вчений – історик М. Грушевський.

Навчання в Інституті довелося перервати у 1915 році у зв’язку з Першою світовою війною.

«В 1917 р. з вибухом революції зараз же навесні я повернув в Україну і добровольцем пішов у  розпорядження Української Центральної Ради. Як «агітатор» працював на Волині і  Таврії. На весні 1918р. дістався я до Києва і вступив урядовцем до Міністерства зовнішніх справ. Працював Д. Андрієвський спочатку в Уряді Центральної Ради, а потім – гетьмана П. Скоропадського.

У складі дипломатичної місії УНР був направлений до Швеції, згодом — консулом до Швейцарії. Дипломатичну роботу поєднував з навчанням на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент. Через два роки він отримав диплом інженера — архітектора.

Після поразки Української революції 1917-1921р.р. українські маргінали, в тому числі політичні діячі УНР та Української Держави і вояки Української Армії опинилися на еміграції і розпорошилися різними європейськими країнами.

Дмитро Андрієвський  працював спочатку у Франції, згодом — у Бельгії, яка стала його постійним місцем проживання на еміграції. Тут заробляв на прожиток інженерною працею, але не полишав громадсько — політичної діяльності. Налагодив контакти з розпорошеними по світу українцями, організував у Брюсселі Український допомоговий комітет.

Українець східняк, з Лубен, будучи маргіналом, почав працювати архітектором в Бельгії, став ідеологом українського націоналізму.

Дивожно. За український націоналізм клянуть західняків галичан, хоч насправді головними фундаторами української націоналізму були українці-східняки Дмитро Донцов з Мелітополя і Микола Міхновський з села Турівка на Полтавщині.

«Усі існуючі ідеології  і сторонництва, мають своє коріння поза національним (українським) грунтом, у чужому, не своєму минулому або засадничо нам (українцям)  ворожому сучасному… Вони потворилися від подиху чужого вітру. Це  є пережитки або підпільної політичної роботи під тягарем царського режиму, або остатки соціалістичної і демократичної психози, що огорнула Європу в ХІХ-му столітті, або виплід парламентарної системи колишньої австрійської імперії, або гіпнози московсько – татарської сатрапії, що була посіла шосту частину земної кулі, та червоного  імперіалізму Москви, що змагає за опанування цілим світом».

В 1934 році, отримуючи інформацію з України, де на той час уже лютував голод та відбувалися масові репресії, він від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій пише протест проти вступу СРСР до Ліги Націй. Цілком маргінальний поступок з точки зору Яневського.

 «Бандерівці в свойому часі випередили нас, бо мали свіжіший революційний інстинкт і вміли рішатись». (1940 рік).

Думка Дмитра Андрієвського про  Степана Бандеру цілком відрізняється від іудосовкової рабурістики доктора  історичних наук Данила Яневського. Про «свіжий революційний інстинкт» сказав, а про маргінез ні. Бо очевидно, що Степан Бандера був досить відомою постаттю і героєм, який кинувся у вир бородьби з лютими ворогами кожного українця -  ляхами. Організував атентат на міністра-ката.

«Майбутнє совєтської імперії є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться». (1958 рік). Вже тоді  українцям було видні всі вади СРСР, які привели комунобандитів до логічної і ганебної самоліквідації.

На жаль, до розпаду СРСР Д.Андрієвський не дожив. Останні роки він жив в Будинку для пристарілих осіб у Дорнштадті, де і помер 30 серпня 1976 року.

22 січня 2010 року прах Д.Андрієвського перепоховали на Полі Героїв Личаківського цвинтаря у Львові.

Мико́ла Олекса́ндрович Капустя́нський Чумак; 

Народився 30 березня 1881, в с. Чумаки, нині Томаківський район, Дніпропетровська область, Україна (тоді Катеринославська губернія) у священицькій родині, від самого дитинства виховувався в християнському дусі. 

Закінчив 4-класну Катеринославську духовну семінарію (1899), Одеське піхотне юнкерське училище (1904), закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912)

.Полковник Російської Імперії з нагородами Ордени Володимира,Анни, Станіслава, Георгіївськ зброя.

Типовий українець - маргінал.

Учасник Руско-Японської і Першої світової війни. Командував піхотним полком, виконував обов’язки начальника штабу піхотної дивізії. 

Привітавши українську революцію, полковник-маргінал Капустянський все своє подальше життя віддав боротьбі за волю і долю українського народу. Він на противагу переважній більшості тодішніх політичних лідерів України, , що новопостала держава зможе вистояти на нещадних вітрах історії тільки тоді, коли буде мати потужну армію. Наприкінці 1917 року Капустянський перевівся в 34-й армійський корпус генерала Павла Скоропадського, допоміг його українізувати й перетворити на 1-й Український корпус. 

В тому бурхливому періоді полковник ста генералом М. Капустянський виявив свою національну духовість, будучи активним військовим діячем у формуванні українських збройних сил.Уже в цьому бурхливому періоді ген. М. Капустянський повністю виявив свою національну духовість, будучи активним військовим діячем у формуванні українських збройних сил. 

В бурхливом Після невдалих визвольних змаганнях він не капітулював. Із запалом продовжував боротьбу в ОУН, бо вже в січні 1929 р. був учасником на 1-му Конґресі Українських Націоналістів у Відні і до кінця свого життя був членом Проводу Українських Націоналістів.

ДАНИЛО ЯНЕВСЬКИЙ – ДУРАК

ДУРАК – ЦЕ НЕ ДЕБІЛЬНИЙ БЕЗУМЕЦЬ, А БЛИСКУЧЕ ОСВІТЧЕНИЙ ПОДОНОК, МЕРЗОТНИК, СВОЛОТА.

GLOBAL PERMANENT WAR НІНА БОЧАРОВА - ОЛІЙМПІЙСЬКА ЧЕМПІОНКА ВІДІЙШЛА У ВІЧНІСТЬ.

 

31 СЕРПНЯ 2020 РОКУ НА 96-МУ РОЦІ ЖИТТЯ ПОМЕРЛА ЗНАМЕНИТА УКРАЇНСЬКА ГІМНАСТКА НІНА БОЧАРОВА. 

Родилась 24 вересня 1924 року в селі  Супрунівка, що в Полтавській області. Останнім часом Бочарова проживала в Італії. Мріяла прожити 129 років. Прощання з Ніною Бочаровою відбудеться 2 вересня 2020 року на Республіканському стадіоні. Церемонія прощання розпочнеться о 11.00.

У 1948 році легендарна гімнастка закінчила Київський інститут фізичної культури. 

В 1952-му на XV Літніх Олімпійських іграх в Гельсінкі викликала справжній фурор. Українка завоювала чотири медалі, дві з яких, на колоді і в командній першості, виявилися найвищого ґатунку.

Абсолютна чемпіонка СРСР (1949).

Чемпіонка СРСР у вправах на брусах (1951) і колоді (1949, 1951), срібний призер в багатоборстві (1952), у вправах на брусах (1949, 1950 1953) і у вільних вправах (1957), бронзовий призер в багатоборстві (1953 ), у вправах на брусах (1957) і у вільних вправах (1952).

в Дворазова олімпійська чемпіонка (1952 г.), чемпіонка світу (1954 г.), Заслужений майстер спорту СРСР зі спортивної гімнастики Ніна Бочарова на тренува У четвер, 24 вересня 2009 р  Вона увійшла в десятку кращих жінок-спортсменок ХХ сторіччя.

 Придумала вправу, яке до неї ніхто в світі не виконував - поперечний шпагат на брусах.

Після завершення кар'єри Ніна Антонівна працювала тренером у спортивних товариствах «Будівельник» (Москва), «Авангард» (Київ) і «Спартак» (Київ). З 1979 року перебувала на пенсії.

GLOBAL PERMANENT WAR СЬОГОДНІ 30 РОКІВ ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ.

Українці  день ІІ-го відновлення державності в Україні в ХХ століття   відзначають 16 липня 1991 року.

У цей день 30 років тому Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України вихід з СРСР і відновлення державності УНР.

У преамбулі цього документа проголошувалося «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». 

Від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада України.

 Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Підкреслювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. 

Верховна Рада проголосила також право країни на власні збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виробляти і не нарощувати ядерну зброю. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, позаблокова, безядерна. Першочерговим її завданням визначалося забезпечення  інтересів українського народу і громадян України інших національностей.

Декларація про державний суверенітет України вихід з СРСР  основу для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства. 

Однак прийнятий документ не отримав статусу конституційного акту. Українська РСР залишалася в складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стала відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Чинні норми міжнародного права також зобов'язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум. 

Декларація про державний суверенітет України стала основою для «Акту проголошення незалежності України», ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Тоді фактично вдруге Україна була проголошена незалежною демократичною державою і остаточно виведена зі складу СРСР. Незалежність країни була підтримана на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. 

Вперше День незалежності України відзначила саме 16 липня 1991 року.