Закічились весняні канікули.
1 квітня1965 року , в
понеділок, в день дурнів, о восьмій
годині, нас, учнів політехнічної
середньої школи, українського міста і районного центру, вишикували, в парадній формі на традиційній
лінійці з нагоди початку четвертої четверті. Виступив новий директор школи
Василь Калістратович. Говорив, що четверть коротка і потрібно: «Вчитись,
вчитись і вчитись !», як ззаповідав Великиий Ленін, щоб «достойно» зустріти
свято трудящих 1 Травня.
Ми, п`ятикласники, в демонстрації 1 травня, приймали участь
перший раз. Я вже мав досвід участі в демонстрації 7 листопада 1961 і 1962 року
в місті Київ, де разом з батьком, в
складі колони Київського політехнічного інституту, крокував по Хрещатику.
Цілий тиждень,
кожного дня, після уроків ми вчились ходити строєм в ногу під барабанний бій.
На спеціальному помості стояв учень 5-Г класу Толян і без охоти і тому противно
барабанив у піонерський барабан: «Трах та-да-дах! Трах-та-да-дах!
Трах-та-да-дах-дах-дах–дах-дах». Всі п`ятикласники, строєм,
в ногу, ходили по колу навколо нього по баскетбольній площадці. Потім підключили шкільний духовий оркестр і
ми вже в загальній шкільній колоні ходили навколо шкільного спортивного
майданчика. Нас вчили дружно бігати рівною шеренгою, вручати квіти.
В суботу відбули 1 травня. Подробиць не пам’ятаю. Йшли -
стояли. Йшли - стояли. Біля трибуни декілька разів кричали ура. Потім
розбіглися по домах. В понеділок знову була лінійка і знову почали готуватись,
ще до одного парада. Мало хто з
дванадцятилітніх українських пацанів і дівчаток розумів, що то було за свято.
Дома, в сім'ях українців, про війну1941 -1945 років і про свято Перемоги
ніколи навіть не згадували.
Перше травня, сьоме листопада, перше січня, восьме
березня, двадцять третє люте мусили відмічати. Про війну я знав з радянських
фільмів, книжок та розмов які чув в селах від моїх дідів і бабусь. Часто це
було восени або зимою. Це була Покрова, Кузьми і Дем’яна, Андрія, Миколи,
Василя такі були імена батька, діда, і їх братів. Радянська держава цих свят
ніяк не стимулювала, а навпаки забороняла, як релігійні, але в ці дні були дні
народження і тому причепитись було ні до чого. Як правило після обіду збирались
у когось з дідових братів. Накривали стіл випивали, закушували, курили самосад,
махоку, папіроси "Прибой, "Сєвєр", прямо в хаті, співали виключно українських
пісень, і говорили, і говорили, і говорили. Жінки про голод, а чоловіки про
війну і тюрму. Ще були сиві і немічні діди, які пам’ятали про війну з Японією.
Набігавшись на вулиці малеча прибігала у хату. Восени темніло рано. Запалювали
гасові лампи. Одна, велика, стояла на спеціальній поличці в куті, а друга з
круглим нікельованим відбивачем висіла на стіні на цвяшку, а переносна на
припічку. Мене і інших дітей садили коло мам і бабусь. Ми вечеряли. Потім діти
з старшими братами йшли по свої хатах, а я залишався. Вилазив на лежанку сидів
в світлі гасових ламп, вогню з печі і грубки, в тютюновому диму і слухав про що
говорили. Шкло в лампа потихеньку закопчувалось і хату поступово охоплював
морок. Лампу гасили, чекали коли остигне шкло і протирали від копоті газетами.
Часом переносну лампу брали, щоб посвітити в сінях і в хаті ставало темніше. В
печі і в грубі палилось і пеклась різноманітна їжа. Вихоплювались язики полум’я
і клубки диму та пару.
В мороці сільської хати, точились розмови сільських дядьків зміст і
інтелектуальний рівень яких нічим не відрізнявся від кіно, радіо, розповідей
вчителів та оповідань в книжках. Матюків я не чув. Лише зрідка, що підкреслити
ступінь якогось з почуттів. В багатьох на правій руці було татуювання напівсонце з променями над горизонтом, а під рискою заголовними буквами було написано: "СЕВЕР".
Коли всі розходились, я вкрившись ковдрою мріяв про інше життя, таке як показували в кіно, бо різниця між тим, що я бачив в кіно і наяву все
ж була разюча.
В радянських книжках в кіно і по радіо війна і життя в СРСР
були іншими «по городському»: у висотних
будинках, просторих, з великими вікнами, багато обставлених квартирах, з радіоприймачами, патефонами, на
чистих, широких заасфальтованих, проспектах, вулицях, площах, парках, скверах,
з театрами, операми, картинними галереями, бібліотеками, санаторіями, будинками
відпочинку і Артеком в Криму.
Життя звільнене від податків, чесне, світле, цікаве,
романтичне. сміливе, веселе, сите, чисте, одягнуте, взуте, культурне, легке, з піснею, електрикою, газом, холодною і гарячою водою в кожній квартирі, в
яких жили культурні, вишуканоодягнені, красиві люди, які всі розмовляли російською мовою, говорили виключно про любов до Леніна, Сталіна, Джержинського, ЧК, міліцію, прокуратуру, суди, комуністичну
партію і Радянську державу. Саме за таке щасливе життя вимагалось віддати своє життя в
боях війн і каторжній праці в ГУЛАзі.
Зовсім інше життя було в реальності повоєнних містах і селахі і
різко відрізнялось від кіношної війни і повсякденного
життя, «по робочому» або «по
сільському»: без паспорта, обкладене прогресивними податками, шпигунством, смертельно
небезпечного, в тваринному страху перед міліціонером, стукачем, сексотом, сирітського,
напівголодного, обірваного, босого, з важкою працею від темна до темна, в
світлі гасової лампи, з примусом, чи керогазом, піччю і плитою, під солом'яною
стріхою, з глиняною підлогою і багнюкою та пилом на дорогах. Діти доношували добре розбиті батьківські чоботи та рвані куфайки, бушлати, гімнастерки. Без електрики,
газу, централізованого постачання холодної та гарячої води, ванни, душа, унітазів,
біде і радянських газет замість туалетного паперу.
Десь далеко, під звуки джазу, і віскі з содовою гуляв під світило рекламних вогнів Нью-Йорк, Лос-Анджелес , під фокстрот налився бренді Лондон, вибухав салютами шампанського Париж, Рим, Мадрід. Буенос-Айрес іішився нескінечним аргентинським танго, а Ріо-де-Жанейро під ром і текілу звивалось в карнавалах. Вечорами в переповнених кавярнях, ресторанах, театрах веселились люди, радіючи життю. Українці про це лише здогадувались, сумно дивлячись в сільських клубах на "Вогні Великого міста". На його вулиці, автомобілі, мотоцикли, магазини, будинки, меблі, одяг, взуття, кухні, вітальні, спальні, ошатно вдягнутих жінок та чоловіків, хлопчиків, що торгують газетами.
Весною і літом розмов про війну щось не пригадую. Тому весна
зі спогадами про війну якось не в’язалась. Тепер же буяла весна. Цілий тиждень була
чудова, весняна, тепла, погода. Цвіли вишні, яблуні, груші почали
розквітати каштани. Після нічних, теплих, весняних, дощів все пішло в ріст.
Клумби були заповнені розцвівшими нарцисами, тюльпанами, а бузок ріс дико.
Надвечір 8 травня1965 року я і хлопці з нашого двору, взяли
м'яч і пішли на центральний стадіон райцентру. У футбол грати не вийшло. На
стадіоні йшла репетиція інсценізації з часів Великої Вітчизняної війни 1941 –
1945 років. Військові привезли техніку,
озброєння, німецьку форму часів війни. Ми
почали вештатись серед мілітарного світу часів другої світової війни, відомого
нам з фільмів. Дітей зібралось чимало.
Озброєні ППШ і кулеметами Дегтярьова з дисками радянські
офіцери, солдати, в довоєнній і післявоєнній формі. В пірамідах стояли
трьохлінійки «Мосіна» зі штиками. Діловито снували сюди-туди організатори і учасники
самодіяльних колективів в національних костюммах та військовій формі. Військові
машини, мотоцикли, якийсь дивний бронеавтомобіль, маленькі гармати. Саме
цікаве, що були присутні солдати і
офіцери в німецькій формі «СС» з натуральними шмайсерами і парабелумами. Тільки форма була
малих розмірів і солдати виглядали смішно. Поруч стояли пофарбовані в
сірозелений колір і обмальовані німецькими хрестами мотоцикли, два
бронетранспортери, чотири тентовані немецькі машини, які я часто бачив на
вулицях міста і п`ять «Студебекерів» з маленькими гарматами на прицепі. Захоплююче
видовище для хлопчаків-п’ятикласників. Я побачив свого дядька Віктора, який
служив зверхсрочно в якійсь військовій автошколі. Він добродушно дозволив мені
лазити по військовій техніці. Мене ж тягнуло до німецької частини дійства.
Потримати в руках і нашу і німецьку зброю. Я згадав, що в мене був дзеркальний
фотоапарат «Любітєль», який мені
подарувала мама на день народження минулого року. Солдати подали ідею зробити
фото напам`ять про службу. Я вже хотів бігти до дому за ним, як
раптом з’явився якийсь сердитий офіцер і нагнав усю малечу і цивільних,
виставив пости. Солдати швидко поставили кілочки і натягнули мотузки з
червоними стрічками, поставили чергових, часових і заборонили
цивільним ходити біля військової техніки. Трофейна і наша зброя була,
хоч і устарівша, але справна і бойова. Я
домовився з якимись солдатами, що завтра рано в ранці принесу фотоапарат і ми
будем фоткатись, поки не буде офіцерів.
Звечора приготував фотоапарат і запасну плівку. Проснувся
5.00. Швидко вдягнувся прихватив трофейний німецький польовий бінокль зі шкіряним ремінцем, фірми «Карл
Цейс», фотоапарат і дві плівки, по 12 кадрів у кожній, побіг на стадіон. На
стадіоні за огорожею з мотузків були солдати. Офіцерів не було. Одні солдати
ходили туди сюди по периметру зі штик-ножами, а мої вчорашні знайомі сиділи на
лавках і курили. Вони не сподівались, що
я прийду і побачивши мене зраділи. Я заряджав плівкою фотоапарат, а вони
витягли з грузовика польову форму СС і по одному зразку зброї. На мене форма
була трохи велика, а на них мала. Каска була в самий раз, а чоботи 43 розміру,
з халявами вище колін, але то були дрібниці. Всі солдати і я потішались, бо в
тих німецьких хромових чоботах я виглядав кумедно, а вони в коротких мундирах і
маленьких, ніби дитячих кашкетах виглядали, як підстрелені. Точно як в кіно про
німців. Фотки робили з гвинтівкою, шмайсером, потім люгером в руках. Люгер –це німецький пістолет «Парабелум», а
«Шмайсер» німецький пістолет-кулемет МП-40.
Далі посадили в мокрий від
роси мотоцикл, за німецький кулемет і на
кінець за кермо бронетранспортера, на якому був німецький хрест. В мене на
голові була спочатку пілотка, потім каска і на кінець кашкет «СС» з черепом.
Два чи три кадра були зроблені з ППШ і РПД. Форму я не міняв. Потім я
фотографував довгов’язих солдат в німецьких мундирах з короткими рукавами. На кінець зібрались всі солдати, які
охороняли техніку. Я дуже акуратно підібрав витримку і зробив загальну
фотографію. Я з самого початку знав, що другу плівку віддам солдатам, тому на
своїй плівці був лише я, а на їхній лише вони. Часу було обмаль, бо потрібно
було йти до школи на 8.30 і потім разом з учнями школи йти на центральну площу
вітати ветеранів війни. О 10 годині починався військовий парад. В 12 годині
мали прийти в гості дідусь і бабуся, і я надіявся на гостинці. Потім планував йти в кіно про війну і німців.
Фотографували не поспішаючи, але швидко. До солдат мав прийти командири, а я поспішав
до школи. 9 травня була неділя і коли я прибіг зі стадіону, батьки ще спали.
Вночі плакала дворічна сестра і не давала спати батькам, а підранок заснула, то
й вони вирішили виспатись. Відзняту
плівку я вийняв у ванній, не проявляючи, замотав у чорний папір потім у золоту
фольгу від цукерок, і не плануючи
нічого, поклав у металеву коробку від індійського чаю, та присипав її дрібними
військовими гудзиками, значками та емблемами від військової форми, які там
зберігав до цього і поклав у шухляду свого письмого столика.
Потім зарядив нову плівку. Вся операція зайняла трохи більше години. Швидко роздягнувся і пішов умиватись. Тільки-но я опустив зубну щітку в порошок, як
у ванну кімнату заглянув батько. Він нічого мене не спитав і навіть і не
здогадувався, що я встав рано і вже о шостій годині провернув серйозну роботу.
Оскільки це його не торкалось, я йому нічого не розповів, бо не знав як відреагує комуніст на мою витівку. Почав
чистити зуби і вмиватись. Після вмивання мама покликала снідати. Поки мама
гладила галстук та накрохмалену сорочку, я їв і дивися, як бриється батько
довоєнною, зточеною на половину
німецькою, небезпечно бритвою «Два близнюки» фірми «Золінген» і вирішив що він
також буде на параді. Я одягнув чорні штани, туфлі, вигладжену і накрохмалену
білу сорочку з довгими рукавами, форменну шкільну чорну фуражку і червоний
шовковий галстук мама принесла квіти тюльпани і бузок. Зробила два великих букети.
Неділя 9 травня 1965 року. З ранку нас, учнів зібрали на
урочисту лінійку в парадній формі. Хлопці в білих сорочках, а дівчатка в
коричневих платтях і білих фартухах. Піонери в червоних галстуках. Всі учні
були не задоволені. У неділю замість грати у футбол, або сходити в ліс, чи
ставок, потрібно було йти ще на один парад.
Вперше ми побачили наших вчителів з орденами та медалями. В
ті часи був шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем в неділю та
святковими днями 7 листопада, 1 січня, 8 березня та 1 травня. Тепер добавилось
9 травня День Перемоги.
Виявилось, що вчитель фізики
Петрович, на прозвіще «Капсуль», був капітаном авіації, мав два ордени
Червоної зірки, два ордени Вітчизняної війни, медалі за оборону Одеси, Севастополя,
Сталінграда, взяття Відня. Він був дуже нервовий і заводився вибухоподібно.
Ордени та медалі були у всіх і чоловіків і жінок. Навіть прибиральниці, сторож,
шофер та двірник мали бойові різні нагороди: «За перемогу над Германією» взяття
Кіненсберга, Варшави та Берліна. Два вчителя мала по склянному оку, два без
одної ноги на протезах, один без руки, з протезом на який була натягнута чорна,
шкіряна рукавичка. Вчитель німецької мови на призвісько «Фогель» був лисий і без обох стоп, але ходив без
палички в спеціально зроблених черевиках. Один був обгорівший і наполовину
лисий, а в трьох під волоссям були дуже помітні шрами. на голові та обличчі.
Вчительки також мали ордени і медалі. Декілька вчителів були учасниками
Громадянської війни. Вони ходили у френчах, галіфе і хромових чоботах. Поверх
одягали світло-сірі плащі і фетрові шляпи.
Без медалів були молоді вчителі та піонер-вожаті. У кожного учня було по
два букет з нарцисів, тюльпанів і бузку.
Ми вишикувались в
колону по шість і пішли на центральну площу. Йшли тією самою вулицею,
якою німці гнали на погибель військовополнених РККА літом 1941 року. На площі
Леніна і по вулиці Радянській мав відбутись військовий парад та парад учасників війни. Парад розпочали пішим строєм
зі зброєю в руках військові частини міського гарнізону: піхотинці, артилеристи,
і льотчики. На трибуні стояло міське начальство і старики, учасники Громадянської війни. Поняття ветеран Великої вітчизняної війни тоді ще не було.
Ми в колонах не йшли, а стояли обабіч вулиці і при підході ветеранів по команді
дарували їм квіти. Я помітив, що офіцери та солдати війни йшли повз святково оформлену трибуну з
начальством в різних колонах. Офіцерів ветеранів було чотири роти – «коробки»,
а рядових та сержантів були лише одна значно більша за офіцерські і стрій був
не зовсім рівний, бо було багато на протезах, костилях та кульгавих з
паличками. Офіцери мали бравий,
вгодований вигляд, у новій парадній формі, хромових чобота. Завішані орденами.
Особливо полковники, підполковники і майори.
До нас наблизилась колона офіцерів. По переду, в оточені
шести генералів йшов маршал СРСР Чуйков. Виявляється маршал Чуйков представляв
виборчий округ в яке входило місто у Верховній раді СРСР. Далі ціла коробка
полковників з підполковниками. Друга
коробка складалась з майорів і капітанів, а за ними коробка лейтенантів.
Четверта, найбільша, солдати, матроси, сержанти і старшини. Коли класний
керівник дав команду вручати букети генералам - всі побігли, а я залишився.
Класний керівник спитав мене, чого я не побіг, як всі дарувати квіти офіцерам.
Я відповів, що в колоні будуть йти дідусь і батько і квіти хочу подарувати їм.
Він глянув через круглі окуляри. Мовчки кивнув головою. Військова колона
рухалась далі.
Маршал Чуйков з генералами порівнявся з трибуною і вийшли з
колони і стали з боку коло неї. Чи то сходи на трибуну були крутими, чи ноги
боліли у маршала, чи місця не було. Але
схоже на те, що він був людиною, яка віддавала належне солдатам війни, бо
пізніше, майже через 20 років попросив Л. Брежнєва похоронити його на Мамаєвому
курганів в Волгограді-Сталінграді-Царицині, де був його штаб, поряд з могилами
солдатів війни.
Я видивлявся в колоні свого батька, діда, дідових братів та чоловіків сестер діда, що дати їм свої
букети, але в колонах їх не побачив і подумав, що їх прогавив. З зеніту
пекло весняне сонце. Грали військові
марші. Стояв гамір. Батько кульгав на ногу і його легко було побачити з далеку,
але на параді було кульгавих багато. На
сержантів та рядових квітів в учнів не залишились. Сонце пекло нещадно. Квіти
роздали на трибуну і офіцерам. Два букети були тільки в мене. Фронтовики, рядові
і сержанти йшли побриті, пострижені під бокс у випраних, але поношених і вигорівши на сонці
кітелях і гімнастерках, дехто у військових кашкетах, а більшість без форми,
бідно вдягнуті, в сірих піджаках і картузах, майже натовпом, як полонені.
Стрій солдат і сержантів очолювали чотири шеренги з трьох
десятків чоловік на возиках, з місцевого будику інвалідів, колесами яким
служили підшипники. Їх тягли на
мотузочках огрядні санітарки у військовій формі і з медалями на грудях, а
безногі допомагали їм і самі відпихались від асфальту руками зробленими з
дерева і гуми досточками з ручками. Безногі інваліди були в вигорівши фуражках,
кітелях і гімнастерках без пагон при нагородах. Йшли безрукі, і сліпі з чорними пов`язками на
очах. Серед них не було офіцерів. Це були останні пацієнти будинку інвалідів
війни. Колеса – підшипники, гриміли ніби рухались танки. Духовий оркестр
музучилища грав військові марші.
Серед рядових і
солдат було багато відомих нам міських п’яничок, яких ми часто могли бачити біля діжок з пивом, в
чайних, буфетах, і під тинами в у смерть п'яними. Вони, хоч і були побриті та
пострижені, в випраному одязі, але були худі, заморені і виглядали дуже убого,
на цьому святі перемоги, серед червоних знамен і транспарантів, на фоні добре
одягнутих, вгодованих, «хольоних» офіцерів і міського комуністичного начальства
в бостоновиих костюмах та лакованих туфляхі. Рядові солдати війни були схожі на
старих бродяг. Стояв специфічний запах одеколону «Шипр», дух випитої горілки з
пивом, яку закушували хлібом з оселедцями та тютюну. Деякі мої однокласники
поховались, щоб їх випадково не впізнали, вже прийнявші по сто грамів батьки і
дідусі. Ні діда, ні батька я не вичислив. Думати потрібно було швидко бо парад
зайняв зовсім мало часу. Вирішив розібрати букети, розділити по одній квіточці
і віддавати не знайомим чоловікам але з багатьма медалями. Один тюльпан дістався
жінці у формі. В декількох було аж три орденами Слави у кожного. Я добре
запам’ятав той парад, і особливо колону рядових і сержантів, бо мій дід пройшов
війну рядовим шофером, а батько демобілізувався в 1951 році сержантом, морським
піхотинцем Тихоокеанського флоту.
Класний керівник, не вмішувався в мої дії, але пильно
слідкував, кому я подарував квіти. Осталась одна рясна гілка білого бузку.
Колона вже прошкандибала поз мене. Я стояв і дивився кому б її віддати і раптом
зрозумів, що мій класний керівник,
вчитель англійської мови, військовий перекладач, теж учасник війни, тільки
замість медалей у нього на піджаку були орденські колодки. Однокласники вже
квіти пороздавали. Бігти за колоною я полінувався і вручив гілку бузку класному
керівнику. Він якось розгублено її взяв, а я на радостях, що все закінчилось,
підстрибуючи, майнув до однокласників і гуртом, уже без строю попрямували на
стадіон. Діда і батька я так на параді і не побачив. Класний керівник про цей випадок мені нагадав через багато років, коли він вийшов на пенсію і я його зустрів у місті, на якомусь святі, можливо і на 9 травня. Дивно було пити коньяк зі своїм вчителем. Я відчув себе вже дорослим. Ми з ним говорили години три. Я був шибеником і він мене розпитував, чому я робив те, чи інше, а йому щиро розказував чому. Він був здивований і сказав, щоб я до нього при можливості заходив у гості.
Нагород у батька і діда було не багато. У діда було три
нагороди, медалі: "За отвагу",
" За освобождение Вени", "За победу над Германией". У батька, хоч він був молодший і воював лише
з 1944 року року медалів було більше. "За взятие Берлина", "За победу над Германией", "За
победу над Японией", корейська срібна медаль Кім-Ір-Сена "За
освобождение Кореи", "Тридцать
лет РККА" і «Сорок лет РККА» з барельєфом Леніна і крім того перед 9
травням на урочистих зборах йому вручили медаль «20 лет Побєди». Дідусь
юбілейниих медалів не мав бо по
рознарядці райкому партії був заарештований МГБ і посажений в тюрму на п’ять
років, за пайок, який видав без квитанції, заступнику райвиконкому. Хохму з ревізією,
з недостачею одного святкового пайка була розіграна класично. На революційні свята
партноменклатура отримувала святкові спецпайки: сухі ковбаси, шоколад, цукерки,
крупи, коньяк, вино, шампанське, чорну, червону ікру, горбушу, осетрину і
консерви, чай і каву. Дід підозрював про тюремні рознарядки 1946 року і вів себе обережно.
Совітам потрібно було відбудовувати шахти, плати гроші за роботу не хотілось.
Отже вирішили: посадка в тюрму за дрібну провину буде тим що потрібно. Кожен
райком сам визначав кого садити. Діда пустили по рознарядці, бо він не був комуністом, був у
полоні в 1942 році, а втік з полону не на схід, а додому, де був до 1944 року.
Заступник голови міськвиконкому був фронтовиком і ніби другом. Дід йому
довіряв, але він був ще і член міському партії. Забіг перед обідом за пайком,
але квитанцію ніби забувся дома. Оскільки він жив, через дорогу і був «другом»,
то попросив дати йому пайок без квитанції, а квитанцію принесе після обіду. Дід
видав пайок і тільки но він вийшов з дверей, як з’явились ревізори. Знайшли
недостачу одного пайка, дома зробили обшук і забрали всі документи, а
совітцький суд негайно впаяв 5 років тюрми і «… поїхав дід на Донбас вугілля
довбати, а воно таке тверде, в рот його їбати».
Дід писав різні
апеляції, директор написав позитивну
характеристику, замісник свідчив, у суді, що йому дали пайок під чесне слово, і
показував квитанцію, мовляв дід, хоч і проста, але чесна і порядна людина. Але
суддя був не вмолимий. Через чотири роки і дев’ять місяців діда визнали не
винним і реабілітували та амністували
при умові що він не буде вимагати грошових компенсацій. Точно за прислів’ям: «І
вовки ситі, і вівці цілі». Після повернення з тюрми в місцевій газеті з’явилась
стаття про помилки правосуддя, які потрібно виправляти. Дід гордився, що він
нічого не крав і йому так запаморочили голову, що дід не зрозумів, що мав п’ять років довбати вугілля кайлом
безплатно. Спасло те, що йому дозволили одну передачу і його мама зуміла
передати йому довоєнні водійські права, які зберігались у неї, а вона жила
іншому селі, тож дід сидів не тільки в тюрмі, а й за баранкою ЗИСа. Так само попався і батьків молодший брат Микола. Ще не було 20 років, а він вже працюва шофером. Вечором підвіз людей в кузові, а ті лишили мшечок кукурудзи в кузові. Через пару кілометрів машину зупнив патрюль. Знайшли мішечок кукурудзи і дядя Коля поїхав на лісоповал на цілих сім років.
Всі родичі були ніби заслуженими людьми: бабуся мала дві
медалі "За Побєду на Германиєй" та "За доблєсний труд годи
войни" Батько і дід мали подяки від
Сталіна, нагороди і нашивки за поранення, які були на ПШ, що висіли в шафі, там
же зберігались галіфе і юхтові чоботи в підошви яких були забиті дерев’яні
кілочки. Цікаво, що ювілейної медалі «10 – років перемоги у війні» Микита
Хрущов в 1955 році не випустив. Що відбулось в мізках керівників СРСР за 10
років з 1955 по 1965 рік мені не зрозуміло. На військовому параді на кітелях у молодих солдат 1965 року я побачив
по одній медалі «20 років перемоги».
Після параду всі пішли на стадіон. Там стояли буфети-лотки з
багатою випивкою і закускою, горілка, вино, коньяк, пиво, «Сітро», ковбаси,
буженина, печені кури, гуси, жарена риба. Диміли мангали з шашликами.
Однокласники стали в чергу за морозивом, а я пішов на трибуни стадіона дивитись
спектакль про хід війни від 22 червня 1941 до 9 травня 1945. Пекло весняне
сонце. Все дійство пройшло динамічно і швидко вже о 12.00 я був дома. Дома, за
недільним столом зібрались батько, мама, дідусь та бабуся. Без будь-яких ознак
піднесення і радості. Якісь злі і надуті ніби посварились. Без нагород, але з
орденськими колодками. Дідусь був вдягнутий в темно-синій діагоналевий
сталінський кітель з накладними кишенями, в галіфе і начищених до блиску
хромових чоботах. Батько в темно-синьому однобортному костюмі, білій сорочці і
синьому галстуці в світлу полоску і в туфлях. Обоє були вибриті до «синеви».
Мама і бабуся приготувала гарний обід. Різні салати і закуски, борщ, м`ясо з
картоплею, голубці, жарені карасі. На десерт пироги, сирну бабку і шоколадні
цукерки. Обід розпочали з того, що дід дістав пляшку "Московської"
горілки, як зараз бачу, оббив над мармуровою попільничкою сургуч і вибив
корок. Батько приніс з кухні стакани -
гранчаки, хоч на столі стояли стопки, рюмки та бокали. Дід розлив пляшку
горілки три стакани. На один стакан з горілкою дід поклав скибку хліба та
насипав на нього трохи солі. У діда у Відні в останній день війни загинув
рідний брат Іван, а нещодавно помер наймолодший брат Венедикт. Мама і бабуся
налили в бокали вишняк. Мені налили
цілий бокал "Сітра".
Бабуся хотіла запалити свічку, але батько і дід були проти. Потім
в гробовій тиші випили по стакану горілки «до дна», взяли по скибці
хліба. Понюхали хліб, тільки потім
почали, мовчки їсти борщ. Я намагався щось їх спитати, але на мене визвірились
і сказали: "Помовч, сядь
камінчиком, не крутись, їж що дають". Після борщу, мама подала печену картоплю в
мудирах, часниковою піливою на олії,
оселедці, велику миску запечених свинячиих реберців, просто печене мясо з жареними
яйцями, печіночний паштет, порізану домашню ковбасу, голубці, свіжу цибулю,
квашені помідори, огірки, капусту та яблука. Ще були якісь салати і багато
"Сітра". Батько дістав пляшку "Столічної". Відкрив. Знову
налили по стакану і випили з дідом. Ні яких слів, мовчки, похмуро, в гнітючій
тиші. Це було для мене дивно. Як правило після випивки дорослі починали
співати. Добре закусивши і поки мати замінювала їжу на столі, дід з батьком, не
встаючи з-за столу закурили. Дід дістав папіроси "Казбек" з срібного портсигара на якому був барельєф Дзержинського
і напис ОГПУ, а батько через янтарний муштук зі срібним кільцем курив
болгарські сигарети "Шипка" з твердої упаковки. Курили мовчки. Я
запитав, чого вони не пішли на парад, адже мама спеціально приготувала два
букети, що вручити їм на параді. І тоді
вони почали розпитувати, що ж там відбувалось.
Я детально розповідав про сам парад, як спочатку в касках зі зброєю
пройшли солдати і офіцери, а потім йшла колона ветеранів на чолі з маршалом,
генералами і з полковниками та іншими. Потім розповів, як після параду нас
повели на стадіон, де показали
театралізоване дійство про війну. Спочатку мирні дорослі і діти кружляли в танцях
та веселись на всьому стадіону в
костюмах та під музику народів СРСР.
Прилетів літак і над стадіоном зробив мертву петлю і випустив листівки. Раптом
в центрі поля вибухнуло декілька взривпакетів
і розпочалась війна. Танцівники,
злякались і почали відступати в протилежну штрафну площадку. З-за воріт
з’явились червоноармійці з гвинтівками з примкнутими штиками. Німці, з сірими
прапорами з хрестами, під музику Шостаковича, на мотоциклах без глушників з
неймовірним ревом, в'їхали на стадіон. Завила сирена повітряної тривоги. Музика
помінялась на «Вставай страна огромная». Підпалили димові шашки. По стадіону
почав стелитись чорний дим. Частина мотоциклів, два бронеавтомібілі та три
грузовики з хрестами зробили круг навколо стадіону. Машини, мотоцикли,
броньовики були трофейні і натурально німецькі. Після проїзду техніки по
гаревій доріжці, стояв пил, дим, літали листівки. Броньовики взяли у військовій
частині, вони були учбові, німецькі автомобілі взяли на пивзаводі де вони
справно розвозили пиво та інші продукти по магазинах. Колона ви`їхала за
ворота. З машин почали вискакувати німці з натуральними шмайсерами в руках, кулеметники сиділи в
колясках мотоциклів, холостих патронів не жаліли. Ревіли мотори без глушників.
З великих динаміків лилась музика сьомої сифонії Шостаковича. Далі голос
Левітана зачитав про начало війни під пісню хор Александрова заспівав
"Вставай страна огромная",
Червона армія відступала, і коли німці дійшли вже за середину поля, під
дитячі крики "Наші !!!" на стадіон з ревом на «Стедебекерах»,
бронемашинах і мотоциклах в`їхала Червона армій і зробила два кола по
стадіону. Знову пил, дим, пальба. Всі
почали радіди. Особливо діти. «Наших» було багато. Одні німці почали падати на полі, а інші
відстрілюватись почали відступати, тікати, багато піднімали руки і сдавались в
полон. Наступ червоних супроводжувався піснею "Ой Дніпро, Дніпро". За
цей час за німецькими воротами з’явився макет «Рейстага» з гітлерівським
прапором сірого кольору з чорним хрестом, як на німецьких літаках і танках.
Почався штурм Рейхстагу. З під
символічного Рейхстагу пішов їдкий чорний, жовтий з червоним дим і з`явилось
полум`я. Мелітон Кантарія і Михайло Єгоров, під канонаду взривпакетів, полізли
на горящий Рейстаг встановлювати Червоний прапор, а сірий прапор з хрестом
підпалили і він полетів на землю. Потім
з’явились одягнуті у військову форму браві танцюристи з будинку культури. Серед
них я впізнав сусіда Едіка. Почались танці під пісню "Валенки" і
мелодії інших пісень з військових кінофільмів. На трибуні сиділи і парились на
сонці маршал з генералами в оточенні полковників і майорів. Почався концерт
художної самодіяльності. Я стомився, швидко зібрався і пішов додому. Батько і
дід понуро слухали мою розповідь і курили. Дід ще раз перепитав про колону
рядових ветеранів. Далі перепитав, якого кольору були німецькі прапори. Я
сказав, що біло-сірі з хрестами, як на німецьких танках точно як в кіно. Батько
гостро зиркнув на діда. Дід зітхнув, зробив добрячу затяжку і поволі випустив
густий, синій, дим носом.
Мама прибрала посуд і доклала на стіл десерт. Дід з батьком
знову налили зі столичної. Мовчки випили. Дід ні з того ні сього зі злобою
сказав: "Кругом брехня. Всі брешуть один одному і посміхаються. Ти бач, офіцерня, растрельщики, блядь, які суки, герої їбані,
тікали аж до Волги, а потім по кістках гнали на кулемети. «Маршали
трупів».", а тепер бенкетують.
Батько коротко і гостро сказав: «Хватить !»
"Дідусю це ти про кого розказуєш? Хто
расстрєльщики?" - запитав я.
Мама вставила слово: "Про німецьких фельдмаршалів і фашистів
розказує, а про кого ж ще ?" Я прикинувся, що зрозумів, хоч насправді я
зрозумів - расстрєльщиками були совєцкі офіцери. Пізніше я взнав, що
розстріляти солдата, "без суда і слєдствія" міг будь-який офіцер. Не
дарма в дитячих іграх у війну, часто діти копіювали своїх батьків і говорили:
"Плєнних расстрєлєвать без суда і слєдствія". Основна маса солдат офіцерів ненавиділа.
Батько зиркнув на мене і сказав дідові: "Тату думай що
говориш. Хочеш знову поїхати туди де Макар вугілля довбає?"
Дід відповів: "Ладно, про що тут балакати... і єхидно
дивлячись прямо в очі татові заспівав:
«Єсли завтра
война, єсли завтра в поход
Єсли тёмная
сила нагрянєт,
Как один
чєловєк, вєсь совєтский народ
За свободную
Родину встанєт.
Батько підхопив приспів:
На зємлє в
нєбєсах і на морє
Наш напєв и
могуч и суров:
Єсли завтра
война,
Єсли завтра
в поход,
Будь сєгодня
к походу готов!
Потім
приєднались бабуся і мама зі словами:
«В целом
мирє нигде нєту силы такой,
Чтобы нашу
страну сокрушіла, —
С нами
Сталин родной, и желєзной рукой
Нас к побєдє
вєдёт Ворошілов!.
Дід з батьком налили ще горілки, а потім весело запалили
по черговій папіросі. Всі несподівано
чомусь голосно і радісно розсміялись. Настрій піднявся. Мама включила радіолу
«Серенада» і поставила платівку про військового шофера. Зашипіла пластинка
"апрєлєвка" на 78 оборотів. Марк Бернес почав співати:
"Чєрєз
реки, гори і доліни,
Сквозь
пургу, огонь і чёрний дим
Ми вєли
машіни, обєзжая міни,
По
путям-дорогам фронтовим".
Дід з батьком постукували в такт ногами підспівували:
«Ех путь дожка фронтовая,
Нє страшна
нам бомбёжка любая.
А помірать
нам рановато,
Єсть у нас ещё дома дєла.»
Я почав клянчити у мами гроші на кіно і морозиво. Якраз в
кінотеатрі, який розміщувався полковій церкві, показували новий військовий,
художній фільм "Жівиє і мёртвиє".
А дід раптом каже: "Пішли разом, щось я давно, ще з
війни, років двадцять, в кіно не був".
Дід попрощався з батьками і ми пішли в кіно на 14. 00. Бабуся залишилась
погомоніти з мамою. Під час кіно дід декілька раз ходив у буфет кінотеатру на
перекур, пити пиво і прийняти сто грам. Після кіно вийшли. Я був під впливом
побаченого. За один день про війну впало багато інформації і кіно мені дуже
сподобалось і саме головне - цілих дві серії. Дід був у благосному настрої,
став у чергу біля бочки з пивом. Бакал пива коштував 22 радянські копійки. Я
запитав дідуся, чи сподобалось йому кіно. Він дістав папіросу з срібного
порсигара. Постукав по поргсигару. Закурив. Випустив дим.
А потім якось зневажливо сказав: "НУ І ХУЙНЮ ВАМ ЖИДИ ПОКАЗУЮТЬ В ТОМУ ДУРНОМУ КІНО!"
Далі каже: "Пішли зі мною в "Чайну". Я куплю
тобі морозиво, а собі сто грам з прицепом". В чайній може побачиш правду
про війну і фронтовиків.
День вже догорав. Завтра був понеділок потрібно йти знову до
школи, але я погодився. Ми пішли з дідом в "Чайну". Дід став в чергу
за пивом і морозивом. В чайній стояв дим, хоч сокиру ложи. До дідуся підійшов нашої бабусі, рідної
сестри Явдохи чоловік Гаврило Колосок.
- Ти де пропав. Йшли в місто після обіду, а тебе дома не
застали.
- Ходив до сина на обід, а потім з внуком в кіно. Тепер
прийшли з внуком на морозиво і пиво. Я ж
пам'ятаю про зустріч і бачу, що прийшов своєчасно. Малий нам не помішає -
сказав дід. Як там Василь? Нічого, шкандибає потихенько. Купив обстановку,
телевізор «Неман» і радіолу «Серенада». Дивились парад по телевізору з самої
Красної площаді, з під самого Кремля і крутили пластінки про шофера, Бернеса,
Зикіної, Шульженко і Русланової.
Я зрозумів чому їх не було на параді і були такі злі.
Подивились, як бучно св`яткували парад а Москві.
На прилавку чайної були червоні раки і великий, мабудь
копчений, наполовину обглоданий осетр, поряд в бочці були оселедці.
- Купляй сто грам і прицеп сідай до нас. Ми тільки - но
присіли за стіл.
Дід мав пляшку з собою,
в буфеті купив бокала пива, а мені морозиво, "Крем-соду" і
цукерки - подушечки з повидлом в середині. Ми пішли до стола.
За столиком нас чекали два фронтовики, чоловіки рідних
сестер бабусі Фрасини і Явдохи, Фтома Білик і Гаврило Колосок. Кожний мав пляшку
казьонки, по два бокали пива, хліб, сало, цибулю. Казьонку, державну горілку,
пиво, ковбасу і по копченому оселедцю купили в чайній. На столі стояли
гранчаки. Налили по гранчаку. Випили горілки, потихенько запивали пивом. Почали
закушувати. Курили з дідового порсигара. Дід спитав чи ходили на парад. Колосок
сказав, що не ходив, а Фтома промовчав. Ніяких особливих розмов про день
перемоги у них не було. Говорили про посаджені городи, як зацвіли садки, ціни
на базарах. Дід розказав, що їздив машиною на Годес. Новини про знайомих. Хто у
кого родився і хто помер, хто вийшов заміж чи женився. Я то думав вони мені про
війну розкажуть, а вони про війну не говорили і слова. Можливо за двадцять
років понарозказували один одному, що й говорити не було про що, або не та
обстановка була навколо. Фтома Білик пожалівся, що почали дуже нити відсутні в
середині ребра. Я був під враженням від парада і кіно спитав про війну. Гаврило
Колосок сказав, що нічого цікавого на війні не бачив. Постійно потрібно було
спочатку голодному довго йти, повзати в багнюці, снігу, довго чекати, стояти,
ситіди, лежати, дрімати, спати, стріляти, а потім знову йти, повзати, знову
чекати, часом дуже швидко бігати і постійно копати глибокі рови і них ховатись,
як ховаються дикі звірі, болото, пил, воші і блохи, всі смерділи як кнурі, раз
в місяць баня. Фтома буркнув, що дуже докучали артилерійські та мінометні
обстріли. Особливо коли будували переправи, через великі річки і захоплювали
плацдарми. Криво посміхнувся і сказав, що то не солдат, що на війні з переляку
не обісрався. Кузьма додав: «Весь час і ніч, і день дорога, ремонт, дорога і
ніч і день. Весною і восени грязюка. Літом пилюка, забивався радіатор і швидко
закипала вода, мотор перегрівався, потрібно було зупинятись, ремонтувати. Але найгірше
було зимою у Фінську: холод, сніг, заметіль, бездоріжжя. Часто артобстріли і
бомбардування. Трупи, трупи, трупи. Згорівші міста і села. От вся війна. Нічого
цікавого».
Я запитав, невже нічого хорошого за всю війну не було? Дід,
випустив дим і сказав: "Американська тушонка, шоколад і
"Студебекр". В "Студебекері" кабіна обігрівалась пічкою.
Гаврило і Фтома на знак згоди кивнули головами.
В чайній було повно людей. Під стелею стояв дим. Я був здивований.
Тільки пару чоловік мали на піджаках медалі. За сусіднім столом сидів побритий
на лисо мужик, в чорних окулярах, в гімнастерці ПШ з підшитим білим комірцем.
Він був не сліпий. Одна половина обличчя була гарно виголена, чітка дуга брів,
ніс, вухо, гарне, журнальне і мужнє обличчя, а друга вся в жовточервонуватих
рубцях опіків без відгорівшого вуха і оком без повік, без ніг з обпеченими, але
з цілими нігтями на всіх пальцях, руками. Весь в орденах медалях. Ордени
Вітчизняної війни, Червоного прапора, два Червоної зірки. Медалі «ХХ лєт РККА»,
«За Отвагу», «За бойові заслуги», три ордени «Слави», за оборону Києва і
Сталінграда, взяття Кінінгсберга, Варшави Берліна. Мій дід пішов та поздоровася
з ним за руку. Повернувся і сказав: «Я з ним починав з КВЖД. Танкіст. Він був
макароном і всі війни пройшов без подряпини, Хасан, Халхінгол, Западна Україна,
Бесарабія, фінська, а в Берліні, в останній день війни живцем відгоріли ноги і
сам чуть не згорів. Фтома добавив: Він мені розказував. В Беліні ми були майже
поряд на Шпреє. Я вижив бо плєнний німецький санітар, мені, як і йому своєчасно
вколов морфій і нашпигував пініціліном, змастив якоюсь маззю та як слід
забинтував всього як шовкопряда. Бинтів не пожалів. Дивно німецькі санітари
бинтували, кололи, і наших, і німців однаково старанно. В госпіталі йому
відняли ноги чуть не по яйця. До того чоловіка багато хто підходив і
здоровався. Він уже випив своє і чекав
коли його заберуть рідні до дому. Дід сказав, що раніше той мужик пив більше,
але воєнком пригрозив, що відвезуть під патронат і той перестав пити його встроїли в контору маслозаводу
диспетчером. За його столиком були вільні три стільці, то до нього підсідали.
Мовчи випивали. Закушували, Курили. Щось говорили, а більше мовчали. Він на них дивився і курив, попивав пивко і
вставляв слово або мовчав.
Дідусь сів на своє місце і спитав: "А чого це ви не начепили ордени і медалі. У вас
же не менше чим у нього?" Фтома Білик мовчав, а Гаврило Колосок сказав:
"Ми живі, з очами, руками і ногами вискочили, от це і є настояща мендаль і
сплюнув під стіл". Фтома раптом розсміявся і добавив: «А мене взагалі
немає, я загинув двічі. Маю дві офіційні похоронки. Один раз пропав безвісті в
августі 1941 року. А другий раз при черговому форсуванні річки Шпреє. Раніше під час
захоплення і утримання Кюстрінського плацдарму мене нагородили «Орденом
Отєчественної войни» І ступеня, а получилось ніби посмертно і
похоронили в Берліні, на цвинтарі в предмісті Уленхорст і є могила з
моїм іменем і призвіщем. Там буде стояти довго, а та могила, що мене чекає,
зникне за пару років і мене як не було.
В похоронці все чітко написано. Кого там похорони нажаль не ніхто уже не
узнає. Після того, як німець санітар, без ніякої вказівки, нашпигав у мене
морфій і пініцілін і я лежав в
напівсвідомості і чув як комбат спитав санітара, чи виживу, той сказав:
"Найн". Німецьких санітарів і врачів не чіпали. Вони ніби були поза
війною. Ходили по полю бою і спасали всіх кого могли. Комбат дав команду про
мене: «Похороніть, як слід в окремій
могилі і нанесіть на карту». Я чув як
почався черговий мінометний обстріл і стрільба, навколо було повно роздертих
людських тіл. Потім заснув, а вранці почав стогнати. Документів при мені не
було. Форму при бинтуванні зняли. І положили поряд. Кому вона дісталась.
Похоронна команда відвезла мене безіменного в якийсь медсанбат. Майже рік возили по союзу по різних
госпіталях. Коли я після війни ледве прийшов додому, то застав у жінки
приймака. Він не місцевий і був в Уманськой ямі. Його там Фрасина найшла майже
мертвого. Приволокла до дому і попросила Антіна колія, відрубати йому майже
відгнившу стопу. Рубали ногу в хліві, біля скотини. Він через пару місяців
оклигав сказав звідки і туди дали знати. Вже була окупація. Ніхто з рідні не
приходив. Через деякий час він уже ходив і пішов додому сам. Виявилось, що його
рідню розстріляли німці. На Полігарні хтось забив німця. Його жінку і дітей по
дорозі в село німці взяли в заложники і розстріляли в Сухому яру. Вже після
війни, після того, як Фрасина отримала другу похоронку, поїхала на базар і там
зустріла того плєнного. Вирішили жити разом. А тут я на поріг. Моя Фрасина
зблідла, а потім достала із-за образа і показала мені мою похоронку і лист
комбата при печатях. Я похоронку і
душевного листа від комбата сам читав і плакав, яка я був хороша і відважна людина. Особливо мене
розжалобило, " что я похоронен в ухоженой могиле". Але після того, як
мені вивернуло ребра а легені напряму
почали дихати свіжив повітрям, а я
поїздив в санітарниих ешелонах, і пораненим пройшов провірки особістами, я став зовсім інший. Особісти, залякували і щоб
узнати правду, без злобно, весь час прощупували місця де раніше були ребра.
Мабудь в звітах писали, что прошол третью степень устрашенія.
Тому, побачивши приймака, я не розізлився. Ми, по доброму, з
тим приймаком, з мого пайка, пообідали, випили сто грам. Він зібрав речі і
пошкандибав до себе додому. Більше я його не бачив. Три місяці, ще відходив, а
потім пішов у воєнкомат. Ті знову почали виясняти, робити запроси і на кінець мені всі медалі і ордени
з документами вислали. Комбат саперного батальйона, забрав з канцелярії собі
нагороди ще служив, беріг нагорди як пам'ять і хотів сам, у відпустку, привезти
рідним, а привіз мені аж з Свердловська. Ми добрячи тоді погуляли. Ну ви тоді
були на вечері. В ті часи ордени і медалі були чогось варті. Але толку з них
тепер. Спочатку платили. Потім якийсь хуй кинув ініціативу віддати гроші на
востановлєніє народного хазяйства. Доплату за медалі і ордени забрали. Визвали
знову на комісію і зняли інвалідність. Ноги, руки, очі є ? А те що ребер нема,
і башка тріщить - то не в щот».
Сонце опустилось до самого горизонту. Сутеніло. Включили
тямні електричні лампочки. Навколо, грізно, понуро, в клубах тютюнового диму, в
напівтемряві сиділи реально-дійсні, стомлені війною і післявоєнним життям
фронтовики. Піднімали стакани натруженими руками, пили сто грам з прицепом і
розуміли, що доживають віка, знесилені важкою працею, напівголодни життям,
спустошені обманом і з твердим переконанаям, що нічого в своєму житті вже
змінити не можуть, а повернути життя назад не можливо. Багато курили, махорку
із самосада в самокрутках з газет. Якось суворо мовчали. Видно про щось думали.
Потім щось пригадавши оглядались, чи бува хто не підслухав думку. Говорили лише
про якісь господарські і сімейні справи. Хто без руки, хто без ноги, хто без
ока, обморожені, обпалені. Загиблих в голос не поминали. Мабудь керувались
принципом: «Про мертвих, або добре або нічого».
Російської мови я чув. Всі говорили українскою.
Випивши кожен свою порцію, мовчки вставали протягували один
одному руки і наостанок посміхнувшись,
запаливши папіросу, повертались кругом та йшли через задимлені двері в морок
догораючого дня, а для мене у вічність. На їх місця заходили інші. Не поспіхом,
з трьома перекурами, пили по стакану горілки, запивали пивом ніби виконували
якийсь, тільки їм відомий ритуал. Випивши, мовчки вставали і попрощавшись, як
останній раз, йшли по свої домівках. Гаврило почав розпитувати в яке кіно ходив
Кузьма. Той відповів: «Живиє мьортвиє». «Ну і як кіно і німці ?» - з єхидством
спитав Колосок. Дід трохи подумав і відповів: «Наших батьків наїбали,
пообіцявши шматок поля. Ми жили, як скоти у величезному страху. Вони, показав
на мене пальцем, будуть жити можливо ситі, але у величезній брехні про нас українців».
В якийсь момент до безногого і обгорілого підсів в парадному
мундирі з орденами і медалями старшина зверхсрочник, який ще служив. В одній
руці він тримав гранений стакан з горілкою, а в другій бокал пива. Він голосно
звернувся до обгорілого танкіста: «Давай випьєм за вєчную пам'ять о погібших
комуністах, вєрних ленінцах-сталінцах, оддавшіх свою жізнь за нашу щаслівую
жізнь, нашу Совєтскую Родіну і Комуністіческую партію большевіков!». Гомін зтих.
В чайній повисла зловісна, гнітюча тиша. Всі замовкли, але сиділи не
повертаючись. Повернувся тільки я. А Гаврило Колосок сидів до них лицем і все
бачив. Танкіст незворушно сидів в темних окулярах і суворо мовчки дивився, ніби
крізь мене, на Колоска. Старшина знову демонстративно, голосно проревів свій
тост. Танкіст сидів незворушно і мовчав. Повисла гнітюча тиша. Колосок раптом
так же голосно і впевнено сказав: «В нього обгорів язик і він глухий!» Старшина
встав, різко повернувся і зло сказав: «Врьош !! Всє ви хохли прєдатєлі нашей
Совєцкой Родіни і Комуністічекой партії большевіков!». Різко перекинув стакан і
одним ковтком потягнув стакан горілки. Потім ніби влив в себе бокал пива. Втерся рукавом. Зло штовхнув ногою стілець.
Стілець впав. Старшина зі словами: "Всє хохли прєдатєлі", швидко
вийшов з накуреної «Чайної». Із-за прилавка вибігла буфетниця і поставила
стілець на місце. Продовжились розмови. Всі знали, танкіст не був ні глухим, ні
німим. Був хохлом, сміливим і героєм. Пройшов всі війни СРСР на грудях сіяли
нагороди і він не був прєдатєлєм. Дід повернувся до нього і сказав: «Ну що
Микола? От і ти на кінець діждався подяки от совєтів. А чи зрозумів хто ти ?» Танкіст мовчки зняв темні окуляри. З
обгорівшого ока потекли сльози. Він відповів: «Я достаменно і в деталях знаю,
що я хохол, прєдатєль совєтской родіни і шпіон Абвера. Мені добре це пояснили
особісти-євреї, після виходу з котла під Уманню. Я був у формі при табельній
зброї і при документах. В полі побачив нашу машину і почав її зупиняти. В
машині виявились особісти з членом трибунала. Мене негайно арештували, як
дезертира. Духопелили, і випитували де німці, як здав танк німцям, чому залишив
частину і так швидко погодився стати агентом Абвера, били ногами і вимагали,
щоб я зізнався, що я завербований абвером і гестапо про які я взагалі тоді не
мав світлого поняття. Потім почали рішати, що зі мною робити. Я стояв уже без
ременя, зі зв’язаними за спиною руками, дивився, слухав і думав що відбувається
? Навколо війна, а вони злобствують на мене, так ніби ніякої війни не має. Недовго
думаючи, імєнєм совєцкой Родіни,зачитали смертний приговор. Я попросив їх, щоб дозволили викопати собі могилу. Вони,
втративши контроль над ситуацією, в якомусь шаленстві ізлорадстві, милостиво погодились. Розв’язали руки, дали
лопату і я швидко, як міг, почав рити собі могилу. Вони, тримали в руках ТТ і поглядаючи то на мене,
то на часи, курили папіроси біля машини. Тут з неба впав двухмоторний «Мессер» і бомба
попала прямо в машину. Особісти і трибунал розлетіся кусками обгорілого м’яса.
Я впав на дно своєї могили, мессер зробив коло і ще раз про них пройшовся
кулеметом. Машина пала. З них ніхто не вижив. Коли мессер відлетів, я зібрав
останки, ще п'ять хвилин назад грізних особістів, склав їх у свою могилу і закопав. На них не злився,
хоч було за що. Знайшов планшеку з картою і моїми, розстрільними документами. Вирок порвав і викинув. Могилу
наніс на карту. Знайшов у них свої і їхні обгорілі і закривавлені військові
документи поклав у планшетку, зібрав вцілілу зброю і пішов далі.
Зустрів танкістів без танків і особістів все віддав
командиру та пішов з ними. Вийшли з
оточення. Танкістів відібрали і направили в Харків отримувати танки. В 1942
під Харковом знову попав ще раз в оточення, але вискочив і знову без танка,
заклинив мотор. Знову особісти, провірки. Другі особісти були грузинами, і були свідки, то минулось без розстрілу.
Далі воював не за страх, а за совість, але не вислужився і бачу, що хохлом –
прєдатєлєм умру. Не розумію !!! Чим мої ордени і медалі гірші за медалі цього
кацапчука?».
З мороку раптово з`явилась гарно і св’ятково вдягнута
дружина обгорілого, як на мене, красуня. Фронтовики і дід помогли винести
Миколу з "Чайної" і посадили на візок. Я вийшов надвір. Уже була
майже ніч. Горіли на стовпах ліхтарі. Через дорогу в ресторані
"Дружба" горлала совіцькі пісні п’яні рускоязичні расстрєльщики:
партработніки, офіцерня, мусора, гебешники, прокурори, судді, конвоїри,
вертухаї, стукачі, сексоти. Там 9 травня
св’яткували по іншому. Час від часу лунали пафосні здравиці, кожна з
яких закінчувалась істеричним «Ура!!!».
Танкіст Микола зручно всівся на возик. Жінка по чоловічому
протягнула і пожала руки фронтовикам. Я стояв над танкістом. Дружина якось зітхнула і запитала:
Наговорлись ?
Та було трохи.
Чоловіки докурювали папіроси. Вона продовжила: Я так і не
зрозуміла, що то за День перемоги? Для чого його придумали? Кого перемогли?
Кому він потрібен? Така біда і горе, а вони радіють, святкують. Для мене
це день припинення бойні, поминки,
тризна. Я якраз 9 травня отримала лист за березень 45-го і читаючи подумала:
може тепер вже точно не уб'ють і чекала наступного листа три місяці, а лист все
не йшов. Ні листа, ні похоронки. Потім викликали у воєнкомат. Дали прочитати
лист з госпіталя. Я прочитала, а вони кажуть: Поранення дуже важкі весь
обгорілий, без ніг. Довго не протягне. Можеш рахувати, що загинув. Я все ж
розпитала про той госпіталь. Поїхала в
Ленінград. Лежав, як дитина, весь
запеленаний. Там були взагалі не просто поранені, а обрубки: без рук, без ніг, сліпі, глухі, вили не своїми
голосами просили дострілити. Їм постійно кололи морфій. На них якась скотина
придумав говорити: "Сталінські самовари", бо тільки крантік оставася.
Такі ті кацапи придурки і не потрібні люди. Люди життя за них положили, а вони
над ними, ще й паскудно глумились. Там таке було страхіття і приниження, краще не згадувати.
Півроку виходжувала. Мотала і перемотували, там і вивчилась на санітарку. Потім привезла
до дому. І ось живемо вже 20 років, а казали не виживе. Ще і діток маєм. Скоро
отримаєм якусь інвалідку. Сумно схилила голову і додала: День Побєди, але не
для всіх.
Жінка, смикнула за мотузок, дід підштовхнув возик ногою і
зрушився його з місця. Жінка махнула на прощання рукою і потягнула Миколу до
дому, а він допомагав їй руками відштовхуючись від дороги. Підшипники гриміли у
вечірній тиші. Мої діди знову закурили, а докуривши розійшлись по хатах. Дідусь
трохи провів мене. Пожав як дорослому руку. Сказав, щоб я не базікав лишнього і
не забував забігти до нього на чай. Він повернув у провулок, а я пішов до дому.
ВОЄННОГО ІСТЕРИЧНОГО ПАФОСУ ПРО ПОДВИГИ НІ СЛОВА, А ТИМ
БІЛЬШЕ ПРО ВЕЛІКУЮ ПОБЕДУ.
Пройшло 9 травня. В понеділок пішов у школу і понеслось
шкільне життя. Десь через тижня два, в кінці травня, надвечір, до нас зайшов
двоюрідний брат батька сержант зверхсрочник Віктор, для мене дядя Вітя.
Закрились на кухні з батьком, випили по сто грам, вечеряли, курили і про щось
довго гомоніли. Я вже збирався лягати спати, як в кімнату зайшов батько і
спитав мене де фотоапарат. Я показав на етажерку. У фотоапараті, була плівка, а
там ще лишалось пару не сфотографованих кадрів. Батько спитав, що там за знімки
? Я сказав, що з десяток кадрів з параду 9 травня. Не кажучи нічого батько
зробив ретельний обшук мого стола і тумбочки, потім взяв фотоапарат і спитав де
бачок і реактиви. Я все приніс і сказав що там ще є пусті кадри. Батько пішов у
ванну заправив плівку в бачок проявив, ополоснув і закріпив. Потім почав
розглядати на світло. Він спитав чи я ще чогось не знімав. Я з переляку зовсім
забувся про плівку, яку зняв в ранці 9 травня і щиро сказав, що більше нічого
не знімав того дня. Батько ще раз прополоскав плівку і причепив її прищепкою на
мотузок в кухні. Я ліг спати. Вранці я згадав про не проявлену плівку. Батько
пішов на роботу і я почав жалітись мамі, що дядя Вітя знову забув мені принести
пагони, а батько забрав фотоапарат. Мама сказала, що дядя Вітя приніс мені
настоящу військову, офіцерську, шкіряну планшетку зі слюдою і місцем для
компаса. Я почав розглядати планшетку, а мама розповіла, що якийсь хлопчисько
рано-вранці 9 травня фотографував секретну військову техніку і у дяді Віті в
частині знайшли фотоплівку з переодягнутими в німецьку форму солдатами. Тих
солдатів тягають на допити і хочуть вияснити, хто робив фото. Дядя Вітя
приходив до батька попереджав його, що бачив тебе вечором 8 числа на стадіоні,
але фотоапарата не бачив. Але ранком якийсь хлопчина фотографував солдатів і
військову техніку, чи бува це не я. Батько сказав йому, що ранком я точно був
дома, він сам бачив, як я пішов з дому близько восьмої. Але вони вирішив
перестрахуватись. Батько проявлену плівку і фотоапарат забрав на роботу. Я
зрозумів, що шукають мене і ходив тільки в школу та із школи. Навіть гулять не
ходив, і говорив, що готуюсь до екзамену. Оскільки наступила пора екзаменів, то
нічого в цьому дивного не було. Після здачі екзаменів мене відправили до бабусі
Лєни. Сліди вдалось замести. Плівку я сховав і проявив лише восени. Зробив пару
пробних фотографій контактним способом. На фото був істиний арієць з
гітлєрюгенда у формі «СС» озброєний, і люгером, і шмайсером, і
машінгвером обмотаний стрічкаи патронів. Жаль фотографій тоді робити не
було сенсу, адже зроблені фото нікому,
ніколи показувати було не можна.
P.S.
Перше повноцінне святкування побєди СРСР у війні над гітлерівською Німеччиною відбулося 24
червня 1945 р.
Цього дня на Червоній
площі у Москві відбувся великий військовий парад, який приймав радянський маршал Георгій Жуков. Під мавзолей Леніна
були кинуті лише знамена Третього Рейху. Для мене дивно, але знамена дивізій
Італії, Іспанії, Голандії, Румунії, Мадярщини і Фінляндії під мазолей не кинули.
Що сталось 9 травня 1945 року ?
Колишній начальник ОКВ, уже не фельдмаршал Кейтель,
військовополонений під пістолетом, поставив автограф на бумагу під назвою Акт
капітуляції Вермахта перед РСЧА?
Це досить смішно.
9 травня 1945 року фюрером і головнокомандуючим ІІІ Рейху був гросадмірал Карл Деніц .
30 квітня 1945, після смерті Адольфа Гітлера і відповідно до
останньої його волі і заповіту, Деніц був призначений наступником Гітлера на
посаді глави держави, з титулом Рейхспрезидента і Верховного Головнокомандувача
Збройних сил Німеччини.
6 травня 1945 Ейзенхауром були викликані представники
союзницьких командувань: члени радянської місії генерал Суслопаров і полковник
Зенькович.
Хто небудь з совків чув про них ?
Після опівночі 7 травня Карл Деніц доручив Кейтелю передати
Альфреду Йодлю: «Гросс-адмірал Деніц надає повне право підписати відповідно до
запропонованих умов». Дозвіл на підписання було отримано Йодлем по радіо о
00:40.
Церемонія підписання було призначено на 2:30 7 травня.
Згідно з текстом акта капітуляції німецькі війська повинні були припинити
військові дії о 23:01 за європейським часом 8 травня 1945 року. Акт був
підписаний 7 травня в 2:41 (за київським часом) начальником оперативного штабу
Верховного командування німецької армії, генерал-полковником Альфредом Йодлем.
Капітуляцію прийняли від СРСР - представник Ставки
Верховного Головнокомандування при командуванні союзників генерал-майор Іван
Олексійович Суслопаров, від англо-американської сторони - генерал-лейтенант
армії США, начальник Головного штабу союзних експедиційних сил Уолтер Беделл
Сміт. Акт підписав також заступник начальника Штабу національної оборони
Франції бригадний генерал Франсуа Севез в якості свідка.
Грос-адмірал Карл Деніц залишався главою уряду у Фленсбурзі,
доки він не був розпущений союзними державами 23 травня 1945 року. Другий фюрер
ІІІ Рейху, гросадмірал Карл Деніц жодних повноважень генерал-фельдмаршалу
Кейтелю на підписання безоговорочної капітуляції Червоній Армії і Радянському
Союзуне надав. Ось така була капітуляція ІІІ Рейху.
Багато академічних радянських істориків вважали, Сталін не
визнавав 9 травня справжнім святом перемоги СРСР у Другій світовій війні,
оскільки його плани завоювання Європи не були реалізовані. Червона армія хоч і
зайняла пів Європи і дійшла до Берліна, але не до Ла-Маншу і Гібралтару і всесвітня пролетарська революція
не відбулася. Вся ленінська теорія пролетарської революції накрилась мідним
тазом. Гітлер випереджаючим, самовбивчим ударом розгромив відбірні радянські
танкові корпуси. Два роки сталінці не могли отямитись навіть при лендлізі від
США і Великобританії. Навіть в 1943 році чуть не побігли як і в 1942 році. Але
в Гітлера вже не було ресурсів.
У 1947 році 9 травня було визнано звичайним робочим днем, що
унеможливило паради та урочисті офіційні заходи. Свято перемоги в СРСР у
сталінські часи де-факто було скасоване, а його відзначення зведено на не
офіційний рівень. Вчорашні радянські воїни-переможці були цинічно, без
матеріально-грошового забезпечення і компенсації за пролиту кров у війні проти
Гітлера, як непотріб негайно маргіналізовані. Каліки кинуті на призволяще, а
потім їх зібрали по всій країні і постріляли, як собак. Здорових погнали через
тюрми та табори за баладу на пахатуру в ГУЛАГ.
У комуністів: генералів, офіцерів, особливо НКВД-МГБ і
компартійна номенклатура мала свято, збирались на банкети, але без солдат, які гнили в
таборах і тюрмах та працювали за палички-трудодні. Побєду празднувалі лише 20
мільйонів комуністів з 200. Для останніх це був лише вихідний день, для посадки
картоплі на власних городах.
В 1965 р., у 20-ту ювілейну річницю перемоги радянських
військ у війні проти Німеччини, Президія Верховної Ради СРСР указом від 25
квітня вперше після довгої перерви зробила свято 9 травня вихідним днем та
перетворила його на «загальнонародне свято». Цього дня відбувся великий парад
на Червоній площі у Москві, що за кількістю військ, які брали в ньому участь,
не поступався парадові 24 червня 1945 р., а за кількістю техніки навіть його
перевищував. Саме на період «розвинутого соціалізму» та правління «застійного»
Леоніда Брежнєва припадає формування не тільки культу Дня Перемоги та практики його
вшанування із помпезними військовими парадами, салютами, масовками за участю
«офіційних ветеранів» (ті, що на всіх офіційних заходах розповідали ретельно
препаровану владну версію подій війни), а й тіньове прославлення гітлерівського
Третього Рейху. Саме брежнєвський
варіант помпезного відзначення Дня Перемоги над Третім Рейхом залишився у
пам’яті більшості громадян Радянського Союзу.
До Брежнєва ні хто не згадував про події 1941 року, білоруські,
київські, харківські котли, "Уманську яму", Бабин та інші яри, а
військовополонені і в'язні німецьких концтаборів всі без виключення, хто був
під німецькою окупацією, вважались
зрадниками, які шили чоботи і форму для німців.
Говорячи про Велику
Перемогу Сталіна і ВКП (б) завжди приходилось згадувати божевільного Адольфа
Гітлера і пояснювати чому відбувся 1941 і 1942 роки і тим самим прославляти Гітлера і Третій Рейх. Практично
до 1965 року я особисто був впевнений, що прапор гітлерівської Германії був
чорний з чорним хрестом в білому колі.
Саме нагадування про Гітлера, Вермахт, Люфтваффе,
Крінгсмаріне в контексті Великої Перемоги можливо і викликало тривалу "не
увагу" до 9 травня з боку великого керманича Йосипа Сталіна та його наступника
Микити Хрущова. Тим більше, що мільйони "переможців", по рішенню
сталінських судів, за дрібні провини, а по суті по замовленню червоних
міністерств, масово погнали в ГУЛАГ і колгоспи на безоплатні роботи, а тим
більше гнали на рабську працю військовополонених і в'язнів концтаборів.
Ніяк не міг Сталін змиритись з тим, що Гітлер з трьома з
половиною тисячами танків, в перший місяць війни знищив дванадцять тисяч танків
СРСР і убив 6 мільйонів солдат, РСЧА розбіглась і масово здавалась в полон, а Світова
пролетарська революція накрилась мідним тазом.
Ось таким я запам’ятав 9 травня 1965 року.
Тепер 2019 рік. Вже майже 30 років, як зник з політичної
карти світу СРСР. До влади на території СРСР прийшли класові вороги
пролетаріата неокапіталісти, неопоміщики. Народ з подивом дивиться, як перемогу над Гітлером святкують ті, яких би Сталінська держава без всяких церемоній
загнала в табори ГУЛАГу на безкоштовні каторжні роботи, а все керівництво у
повному складі піддало б жорстким репресіям разом з членами сімей.
